Зіпсоване свято (фейлетон на тему дня від “Краю Кам’янецького”)
Найважливішим із усіх свят ветеран праці, дитина війни Петро Іванович вважає той пам’ятний день, коли він одержує пенсію. Хоч вона і куценька, але дає змогу якось кінці з кінцями зводити. І за житло та комунальні послуги розрахуватись, і продуктів харчування купити, і дещо з ліків у аптеці, бо має на старість букет хвороб. Навіть м’ясцем вдається зрідка поласувати.
Ось і цього разу, у призначений йому день видачі пенсії, Петро Іванович вбрався у новий святковий костюм і в бадьорому настрої подався у Приватбанк, що на вулиці Огієнка, по сусідству із відділенням банку «Ощадність». Заздалегідь зайняв чергу до каси, аби встигнути того ж дня одержати фінансове підкріплення. Бо знав, що в п’ятницю в банку скорочений робочий день. А в суботу, неділю та понеділок він буде зачинений у зв’язку з державними святами.
Тричі займав чергу до віконця каси, сподіваючись, що Пенсійний фонд перерахував йому належну пенсію. А ще сподівався, що це буде зроблено своєчасно й навіть трохи раніше строку. Аби ветерани мали змогу одержати гроші в касі, а не чекати аж три дні, коли запрацює банкова контора. І кожного разу, коли ветеран представляв касирці своє пенсійне посвідчення та картку для виплат, вона вибачливо усміхалася:
- На жаль, пенсію Вам ще не перерахували. Зачекайте трохи. Ось-ось мають надійти гроші. У нас служба працює чітко, без збоїв.
Один з працівників банку, який обслуговував клієнтів у залі, пожалів пенсіонера:
- Ви б краще, шановний, збігали у центральне відділення Приватбанку. Ми скоро закриваємося, а там робочий день трохи довший.
- – Та куди мені, молодий чоловіче, бігати? Ноги відмовляються нормально ходити, бо хворію на остеохондроз. У попереку щось там заклинило.
- – А якщо не встигнете туди, – радив працівник, – то не дуже переживайте. Пенсію після 17 години можете одержати у банкоматі. Без проблем.
Послухався Петро Іванович. Зібрався із силами і дошкутильгав до центрального відділення банку. Вчасно. А у приміщенні, біля банкомата, черга. Пояснили ветерану, аби він не ліз поперед батька в пекло, тобто зайняв своє місце у черзі:
- – Ми самі вже тут стирчимо й нервуємо три години. Бо пенсій нам ще не перерахували. Якщо не вірите, спробуйте свою картку для виплат грошей всунути у потрібну щілину, набрати код і автомат вам покаже таку ж, як нам, дулю, себто одні нулі.
Таки правду сказали. Вирішив Петро Іванович скористатись послугами касирші, яка сиділа на робочому місці. Вона, подивившись на поданий їй документ і звірившись зі своєю канцелярією, безпомічно розвела руками:
- – Пенсію вам ще не перераховано. А через сім хвилин наш робочий день закінчується, банк здаємо під охорону. Та не падайте духом. На дворі є банкомат. Ось і скористайтесь його послугами.
Петро Іванович так і зробив. Підійшов до банкомата, що надворі, всунув у потрібну щілину картку для виплат, набрав код, а на екрані нічого не видно. Бо сонце, яке вже хилилось до заходу, яскраво, як прожектор, світило прямо на екран, і пенсіонер ніяк не міг розібратися, що там написано. Вибачився:
- – Без окулярів тут не обійтись. А свої я забув вдома. Допоможіть. Та й сонце он заважає.
- – А ви, – порадили пенсіонеру, – кашкетом накрийте голову. Або попросіть, щоб хтось вищий від вас на зріст, заслонив. Бо справді, той, хто встановлював цей банкомат, хоча б подумав над кабіною повісити подовжений козирок, який би затінював екран від сонця.
Кілька разів Петро Іванович робив спроби, навіть прикриваючись кепкою, розпізнати написи на екрані. Врешті махнув рукою і подався додому. А пенсію вже одержав у банкоматі наступного дня. Бо без неї, як без води, і ні туди, і ні сюди.
Борис Урода.
Автор:
Лічкевич Юлія
