Витягнути із темряви світло
Сиджу в товаристві граційних журавлів, білосніжних ангелочків, гривастих коней і простакуватих сніговичків, непосидючих песиків й веселих баранчиків, пронизаних світлом ласкавого проміння, нетипового для грудневого ранку.
Тут, у майстерні легендарного подільського художника Бориса Негоди, зима не відчувається – стільки навколо яскравих фарб, радості й любові.
Та наразі розмова точиться не про знаного митця, а про доньку Бориса Михайловича – авторку дивовижної колекції.
Маленька Оля, уважай, зростала біля татових мольбертів, утім, йому ніколи це не заважало. Тож, підрісши, метикувата дівчинка брала участь у різноманітних гуртках, пробуючи все, що потребувало вмілих рук, польоту фантазії, багатющої уяви.
Може, комусь шкільні уроки з трудового навчання видавалися нудними, нецікавими, та тільки не для Олі Негоди – це був чарівний світ можливостей, коли з непоказних шматочків дерева, тканини, старих ниток народжувалося те, що милувало око, захоплювало інших, піднімало настрій.
Пригадуючи минуле, Ольга вправно працює ножицями – і ось він, черговий шедевр! Дев’ятирічній Богданці й собі хочеться щось виготовити, отож вирізає свинку.
«Найважче, – пояснює, – щетинку нарізати…». За господинею року з’являється на світ моторна мишка – це вона незабаром прийматиме естафету.
Ну, як Ользі не впізнати в донечці себе – Богдася теж нині ні часинки вільної не має: з чотирьох років – у художці, в хоровій оволодіває грою на фортепіано, наполягає, аби її ще на танці «віддали», але ж тоді доведеться збільшити добу так, скажімо, годинок на десять. Та, мабуть, найбільше всім цим задоволена бабуся Надія – теж мистецька душа, музикант, твердо впевнена в тому, що людину Людиною робить мистецтво.
Коли Ольга була ще маленькою, старший брат Андрій якось вирізав з паперу метелика. Сестричка – в захваті: все їй здавалося, що він ось-ось затріпоче крильцями і… полетить.
Олі було дванадцять, коли вона важко захворіла. Банальний грип виявився дуже підступним. Тож в один з таких днів змучена високою температурою дівчинка заснула, прокинувшись уже незрячою.
Ця обставина змусила швидко подорослішати – неможливо було не помітити, як змінилося не на краще ставлення однокласників, хоча дехто все ж дружить з Ольгою і сьогодні. Медичні світила від офтальмології тоді лише руками розводили – нічого не вдієш, лікуванню не підлягає…
Переді мною – гарна молода жінка, для котрої світ так і не втратив своїх фарб, привабливості, бажання робити щось так, аби він був ще чарівнішим. Песимізм, депресія – це не про Ольгу. У неї вистачило мужності закінчити звичайну загальноосвітню школу, отримати університетський диплом. Влаштуватись на улюблену роботу завдяки опіці чудової викладачки Наталії Урсу.
– Головне, – розмірковує героїня нашого нарису, – не жаліти себе, сприймати все з позитивом, одне слово – жити!
Так було з тих перших, найважчих днів, коли тато з мамою повелися дуже мудро, не дозволяючи собі жодного натяку на те, що з Олею щось не так.
Вона взялася за витинанки. Білий (Оля обожнює цей колір – символ чистоти, ніжності) папір, ножиці та… Коли обмізковує нову роботу, не помічає нічого навколо, зосереджуючись максимально на образі.
В подальшому будуть престижні виставки, замовлення, вдячність людей, котрим Ольга даруватиме своє оригінальне, витончене мистецтво.
Щоправда, з появою Богдасі довелося на деякий час відкласти ножиці, та приклад власної мами, для котрої сім’я є найголовнішим, найсвятішим, надихав.
– Адже, – не сумнівається вона – у дітей треба серйозно інвестувати, це наш, батьківський, обов’язок.
Її витинанки вражають правдивістю й несподіваним ракурсом, чистотою помислів і глибиною, закладеною в них думки художника – милуватися цим можна безкінечно: від них іде така тепла, заспокійлива енергетика… Пригадую, що і Лашки займаються витинанкою. «Це, – посміхається Ольга, – вони запозичили в мене…». Ножиці в її руках блискавично вигадують такі неймовірні візерунки, що хочеться уважно роздивитися цей чудо-інструмент, хоча й розумію, що справа не в ньому, не в інструменті.
Порізаний папір сиплеться на підлогу. «Це не сміття, – жартує, – а залишки виробництва…». Між іншим, з них Ольга вирізає літери, з яких складатиметься підтекстовка до робіт.
– Це якийсь незвичайний шрифт?
– Авжеж. Козацький. Тато любить ним користуватися.
– А оці об’ємні фігури…
– Щось на кшталт паперової скульптури.
Взагалі Ольга ніколи не копіює щось, для неї важлива неповторність.
– Не подобається мені багатошаровість, аплікація у витинанках, – підбирає потрібне слово, – вони мають бути… живі.
У майстерні помічаю невеличкі художні вироби з металу. Цим захоплюється Володимир – чоловік Олі. «Гравірування на міді – так звана чорна техніка, – пояснює він. – Моя задача – витягнути з темряви світло…».
– А в мене, – хвалиться Богдася, – такі ж, як у мами, мозолі». Нещодавно на прохання вчительки цілу книжку на сім сторінок виготовила – казка з ілюстраціями. Так захопилася, що про обід-вечерю забула.
Коли дописувала нарис, упіймала себе на тому, що розповіла не тільки про Ольгу Бучковську-Негоду, а й про всю її талановиту родину, без якої не було б і феномена Ольги.
– Оля, – каже Володя, – моя Муза.
На що вона жартівливо відгукується:
– А ти – мій Муз.
– А я, – дивується третьокласниця Богдася, – хто ж я?
Хоча читачу зовсім не важко здогадатися, що це дівча є щасливим продовженням сузір’я митців, для котрих краса є органічною і неминучою формою існування тому, що (цю фразу підгледіла в книзі про Бориса Негоду) «мистецтво надає життю значення і зміст».
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
