Уже декілька десятиліть не розлучаюся зі своєю газетою

Не так просто розповідати про Анатолія СМАЛЕНЮКА, жителя села Баговиця, ветерана міліції і от уже більше 30 років читача «Краю Кам’янецького». Тут матеріалу би вистачило на декілька книжок. Анатолію Івановичу уже 78 років, але його потиск руки все ще міцний, звичка не розслаблятися і тримати себе у тонусі міцно увійшла в його життя разом зі службою в армії й у правоохоронних органах.

Народився Анатолій Іванович у селі Миньківці Дунаєвецького району в сім’ї, де виховувалося п’ятеро дітей. Дитинство його припало на важкі післявоєнні роки. Тому після закінчення 10 класів, юнак у пошуках кращої долі поїхав у Мурманськ, де незабаром влаштувався моряком на буксир. Далі була служба в армії на кордоні з Фінляндією. Звідти, за пропозицією «кадровика», потрапив у міліцію. Спочатку охороняв службові та державні установи, паралельно навчаючись у Ленінградській школі міліції, далі влаштувався до карного розшуку в місті Волхов, що знаходиться на 101 кілометрі від Ленінграда. Приїхавши у відпустку до рідних на батьківщину, закохався і згодом одружився. Молоде подружжя, поживши декілька місяців у Ленінграді, вирішило повернутися на малу батьківщину.

В Україні Анатолій Смаленюк спочатку працював слідчим у Хмельницькому районі, паралельно навчаючись у Вищій школі міліції, після закінчення очолив карний розшук Кам’янець-Подільського району, дослужився до майора. Проте життя Анатолія Івановича круто змінилося після того, як розпочалася афганська війна. Вище керівництво СРСР запланувало створити пошуково-слідчу групу з найкращих співробітників МВС, до неї увійшов тоді уже досвідчений майор Смаленюк. Головним завданням групи було здобуття, перевірка оперативної інформації перед проведенням і підготовкою різних спецоперацій. Прибувши до Афганістану, український міліцейський майор зрозумів, що попав у пекло. Незвичний клімат, вкрай вороже налаштоване місцеве населення, яке ні на мить не полишало боротьбу проти загарбників (це не дивлячись на те, що, за словами Анатолія Івановича, у мирних обставинах афганці народ дуже гостинний). Від місця дислокації його групи до місця роботи у місті Чарикар було 8 кілометрів, і весь шлях туди і назад постійно існувала загроза нападу з боку повстанців. Два рази їхня «Нива» таки потрапляла у засідку, проте обійшлося без жертв завдяки тому, що міліціянти обвішувати машину бронежилетами. Повернувся з відрядження на рідну землю тільки у травні наступного року. Небезпечна поїздка підкосила здоров’я ще молодого чоловіка, почалися серйозні проблеми з серцем. Щоб якось покращити свій стан, вирішив придбати садибу в селі Баговиця, а після того як у 1990 році вийшов на пенсію, разом з дружиною прийняли рішення остаточно переїхали жити з метушливого міста ближче до природи.

Зараз Анатолій Іванович має 35 соток городу, тримає господарство – кізочка, кролі, кури, індики, утримує близько сотні нутрій – подружжя майже повністю забезпечує себе продуктами. Раніше займався мисливством, та вже здоров’я не те, то ж залишив цей промисел.

Газетою наш підписник задоволений, каже, вона завжди надає життєву і корисну інформацію, планує і надалі залишатись у курсі подій разом з «Краєм Кам’янецьким».

Станіслав ОРЖЕХОВСЬКИЙ.

Поділитися в соціальних мережах