ПЕРЕПЛЕЛИСЯ ДОЛІ У ВІНОЧОК

Їх називають  нерозлучними подружками не тільки тому, що їхні ліжка стоять поруч, а й з тієї причини,що вони чимось навіть схожі (маючи на увазі не зовнішність). Обидві люблять і вміють співати, обидві не звикли  сидіти без діла, обидві, пройшовши непростий життєвий шлях, не тримають образи на долю та не втрачають віри в краще.

ПРО МЕНЕ МОЖНА Й РОМАН ПИСАТИ

Посміхаючись, зауважила 84-річна Любов Герасимівна ЄРІНА, коли я попросила її розповісти про життя. І відклавши газету (без читання не уявляє себе), попередила, що передаватиме все дуже стисло, бо сюжетних ліній у її бутті стільки, що мексиканський серіал відпочиває.

Сьогодні вона дивується з того, як її мама, виховуючи шістьох дітей, зуміла дати їй середню освіту. Щоправда, був і тато-тракторист, який із сильно травмованою ногою продовжував працювати, та вмер якось передчасно і з невстановленим діагнозом. Пішла в засвіти у вісімнадцять років і сестричка.

Після десятого Люба вже точно знала, що допомагатиме мамі. Отож, знайшла роботу на місцевій АТС і так завзято взялася вивчати основи  зв’язку, що після закінчення учнівського терміну отримала постійне місце.

А незабаром до неї став залицятися молодий красень із досить заможної сім’ї, який був мрією кожної дівчини в їхньому Смотричі. Якось усе так закрутилося несподівано, що Люба зрозуміла: це кохання, і, на її нещастя, як ми дізнаємося пізніше, взаємне. Молодий чоловік був уже дуже близький до пропозиції, коли в ці стосунки, як це й буває у романах, втрутилася мама Миколи. Обурена вибором сина (навіщо йому дівчина з бідної родини?), заявила, зустрівши Любу: «І не сподівайся на одруження! Я цього не допущу!».

Нічого не пояснюючи Миколі, дівчина намагалася уникати його, а невдовзі познайомилася з солдатом з Полтавщини, що служив в Кам’янці. Отож, Сашко, вподобавши Любу, вже мріяв про весілля одразу після демобілізації. Довідавшись про це, Микола вмовляв дівчину виїхати разом із ним, забувши про його маму. Та Люба вже не хотіла рухати події у зворотному напрямку.

Микола таки прийшов на весілля із наміром викрасти чи вмовити Любу розірвати з цим усім. Тож Любині подружки пильно слідкували за тим, аби цього не відбулося, і мало не водили її під руки. Люба була тоді страшенно розгублена.

«Якби він (Микола), – зізнається нині Любов Герасимівна, – був у ті хвилини більш рішучим, я би все кинула й пішла за ним…».

Згодом, коли Люба народила сина Володю, Микола прийшов до пологового будинку, бо насправді був ладен забрати її звідти з малюком, якби вона хоча би натяком виявила таке бажання.

Отака сумна «санта-барбара»… Та наша героїня тоді й не підозрювала, що за деякий час у її житті з’явиться широка чорна смуга, на котрій відбудеться довга вервечка негараздів.

Простудившись, молода жінка набула серйозної легеневої хвороби і довгих десять місяців перебувала в лікарні. Мабуть, тоді і «зламалися» почуття її чоловіка, котрий приймає рішення про повернення на свою малу батьківщину, звісно, без Люби. Хоча в листі до дружини, коли вона знаходилася на лікуванні, написав, що хоче виїхати з маленьким синочком. «Що ж, – погодилася подумки Люба, – бо ж, як відомо, насильно милою не будеш, – хай їде, щоправда, на сина не розраховує. Доведеться речі зібрати Сашкові – і з Богом…». Приїхала в село, де вони на той час мешкали з чоловіком та Любиною мамою, якраз вчасно. З’ясувалося, що Сашко, уже зібравшись, вирушав – десь неподалік на нього чекав мотоцикл. Маленький Володя, побачивши це, здивувався: «Татку, ти вже їдеш? А як же я?! Ти що, не береш мене з собою?». Сашко мовчки переступив через хлопчика, котрий сидів на порозі, й пішов не озираючись.

Тоді Люба знайшла в собі сили не заплакати, не заламувати рук – потрібно було негайно знайти роботу і жити  далі…

Вона влаштувалася за фахом, ще не виписавшись з лікарні, винайняла квартиру – і розпочалися будні. Усілякі – і з присмаком гіркоти, і з присмаком надії… Чорні смуги змінювалися білими – і навпаки.

На роботі цінували її старанність, відповідальність, уміння ладити з колегами, тож допомогли спочатку з гуртожитком, а з часом і з квартирою. Володя виріс, відслужив у армії, одружився, народилися онуки – хлоп’ята.

До давньої хвороби Люби додавалися нові, так що в складнощах доля не відмовляла мужній жінці. Але попереду було найстрашніше випробовування – онкологія у 32-річного сина, котрий загинув за п’ять місяців, залишивши діток – 7 і 10 років. Та Любові Герасимівні треба було триматися зі всіх сил – онуків необхідно піднімати на ноги.

Не вдаючись у подробиці, скажемо, що Любі з невісткою і хлопчиками довелося виїхати за межі України. Онуки позакінчували виші, й хоча вони були дуже прив’язані до бабусі, Любов Герасимівна повернулася на Батьківщину, поселившись у сестри та її рідні через несприятливі обставини.

Але так сталося, що сестра, важко захворівши, стала лежачою, тож рідні не в змозі були займатися ще й проблемами Люби, котрій зробили одна за одною ще й чотири операції на додачу до «букету», котрий вже мала.

Отож, вона, не бажаючи ставати для когось тягарем, оселилася в будинку-інтернаті, зважаючи на ситуацію, яка склалася.

Наразі Любов Герасимівна вважає це тимчасовим явищем, бо ж не полишає надії зустрітися з улюбленими онуками, а, можливо, і з правнуками (хай-но лишень війна закінчиться), бо це і є найдорожче, що тримає будь-яку порядну людину на білім світі.

ДО МЕНЕ ЗАВЖДИ ВСІ ГОРНУЛИСЯ

Чим довше я спілкувалася з 88-річною Марією РОМАНЮК, тим краще усвідомлювала, чому в цієї жінки ніколи не було недоброзичливців, ну, а ворогів – і поготів.

Коли її тато не повернувся з війни, ох, і дісталося мамі Теклі, котра мусила самотужки піднімати трійко дітей, трудитися в колгоспі та клопотатися по домашньому господарству. Красуня-вдова навіть і на думці не тримала виходити заміж удруге: не хотіла перекладати на чужі плечі те, що мала пройти сама. А тут ще звалилося нове горе: в 12-річної Мані так заболіла нога, що бідолашна ні вдень, ні вночі не могла знайти спокою. У селищній лікарні лише руками розводили, мовляв, цю почорнілу кінцівку потрібно тільки ампутувати… Та дівчинка запротестувала, не даючись хірургам. Тож на неї махнули рукою й відпустили додому.

Три роки дитина практично не піднімалася з ліжка. Нестерпні болі та зойки змушували неньку шукати порятунку. Тож хтось порадив їй везти Маню до Кам’янця, де у  військовому шпиталі буквально творив чудеса зцілення знаменитий лікар Веліканов. Але потрапити туди можна було лише за направленням. І воно таки прийшло, та воно не було адресним, і сімейна пара медиків з місцевої амбулаторії «продала» його (як з’ясувалося згодом) зовсім іншим людям, які й не стояли на черзі. За справу узявся дядько Мані – мамин брат, та тільки в п’ятнадцять хвора опинилася у руках справжнього чародія, котрий вже й не знав, кого сварити за втрачений дорогоцінний час. На жаль, довелося, аби уникнути сепсису (зараження крові), виконати високу ампутацію правої ноги. Щоби згодом користуватися протезом, потребувалося  здійснення ще декількох операцій, на що рідні вже не погодилися, а Марія стала пересуватися на милицях.

«Згадуючи ті давні події, – каже 88-річна Марія Андріївна, – плачу щоранку й щовечора, та потім візьму себе до рук – і співаю…

Отож, і наспівує наразі таке, що я й не чула ніколи. Здається, і у фольклорних збірках не знайдеш цього.

– Мама, певно, Ваша любила спів?

– Ні, їй голови не було коли піднести…

Це ми вже, найголосистіші хлопці та дівчата з нашої вулиці (десь до п’ятнадцяти чоловік), зорганізувалися у хор, ще й по других селах їздили. Десять років отак проспівала, бо ж після роботи хочеться чогось яскравого, радісного…

– Після роботи, Маріє Андріївно?

– А Ви ж як думали? У мене і стаж немалий трудовий є, і медаль за ударну працю…

Я намагалася вияснити, як часто жаліли Марію оточуючі. Насправді вона такого не пам’ятає, бо ж увесь час працювала і в колгоспі (на прийомці зерна, доглядала за птицею, сапала буряки), а ще була найкращою швачкою у місцевій філії Дунаєвецького будинку побуту. Багатьом хотілося робити замовлення саме в неї, а оскільки відмовляти не любила, брала шитво на дім, аби встигнути. Вдома було своїх 12 сотих, які мала обробити, так що, вважай, ніхто й не помічав її інвалідності.

А ще в молоді літа сватався до неї тракторист Сашко – трудяга, неп’ющий, серйозний. Три роки ходив до Марії, та вона нічого собі такого не дозволяла й таки перемогла впертість хлопця – відмовила остаточно. А між іншим, і мама його при зустрічах обціловувала дівчину, дарувала їй відрізи тканини на спідницю чи сукню, сподіваючись побачити Маню у своїх невістках. Урешті-решт, Сашко таки оженився на якійсь малознайомій дівчині з клубу (її також звали Марією), та весілля не влаштовував, а після розпису буденно увів до своєї оселі. Згодом вони ходили один до одного в гості по св’ятах, і хлопець із погано прихованим сумом говорив своїй дружині: «Маня – це моя сестричка».

За деякий час занадився до Марії ще один претендент на руку й серце, та дівчина була ще більш категоричною.

– Ви, пані Маріє, не хотіли мати власну сім’ю?

– Не те, що не хотіла. Просто боялася одружитися з пияком, бо я тоді надивилася на життя своєї сестри, котра з трьома хлопчиками мучилася з алкоголіком. Отже, переживала, аби в мене такого не завелося у хаті лиха.

– А Сашко яким усе ж виявився?

– Непитущим зовсім, його жінці дійсно повезло… А от сестру було жаль, хоча чоловік її помер, та один із синів, отримавши важку травму на заробітках, запив по-чорному. Сестрі знову горе, тож я вирішила допомогти їй…

Марія після переїзду до Вербки (там мешкала сестра) купила собі хату – звісно, скромненьку, трохи допомогли племінники з ремонтом, та й запропонувала сестрі оселити питущого племінника в себе, звільнивши її від зайвих сліз, полегшити рідній душі життя, так би мовити.

– Надокучав сильно Вам, адже чоловік, залежний від пляшки,  неабиякий тягар?

– Війни між нами не було. Я справлялася, і хлопець не ледарював – трудився, виконував усе, про що просила. Та травма, й те, що не беріг себе, далися взнаки, тож невдовзі помер.

Взагалі Марія не вважала свій стан чимось особливим, винятковим. Давала собі раду самостійно. Не впадала у відчай, а навпаки, працювала нарівні зі всіма, зневажала залежність від алкоголю й жіночу розпусту, негайно відгукувалася, коли хтось потребував підтримки. До слова, обом племінникам подарувала по хаті, бо ті вже обзавелися  сім’ями.

Але побачивши, що їм уже непросто приділяти тітці увагу в її віці, коли хвороби не питають дозволу, прийняла рішення піти до інтернатної установи, де їй нададуть і кваліфіковану допомогу, належний догляд у зв’язку з мікроінсультом.

«Тітонько Маріє, – щоразу навідуючись до неї, – звертається онучата племінниця, – ходімо до нас! Ми всі за Вами скучили…». Марія Андріївна лише посміхнеться, бо чудово розуміє, що молодь не може поки що осягнути всього, що видно їй з вершини часу.

Тут вона зі своєю поміркованістю, доброю вдачею, скромністю і простотою швидко здружилася зі співмешканками по кімнаті, персоналом закладу. Вдень спілкується, співає або щось перешиває-перекроює  (навички старого ремесла не втрачені), не почуваючись самотньою чи обділеною.

«Роки прожила з відкритою до людей душею, – міркує, – а відтак і до мене завжди всі горнулися».

Лариса МАСЛОВА.

P.S.: Днями зустріла Марію біля ялинки. Привіталися. «Будете віршик на свята вчити?» – жартую. «Та я ще пам’ятаю їх зі школи, – відгукнулася, – бо ж мені скільки тих років, додайте вісім і вісім… Отож бо!».