Від клініки до фронту: як ветеринар став воїном

Змалечку Анатолій знав, що стане ветеринаром. Потяг до професії перейняв від батька-ветеринара. Вивчився, відкрив власну клініку і рятував братів наших менших. Серед його пацієнтів були й екзотичні тварини – пітон, верблюд, яструби, орли, єноти, ласки, пацючки.
Після повномасштабного вторгнення допомагав собакам і котикам, які пережили бомбардування і ракетні обстріли.
Відомого в місті ветеринара Анатолія БОДНАРА містяни звикли бачити у білому халаті. Але війна внесла корективи у життя ветлікаря. Вже понад два роки як Анатолій Олександрович захищає Україну. Розміновував деокуповану Херсонщину, а нині на його плечах – фронт логістики. Але де б не перебував чоловік, із ним завжди тривожна ветеринарна валізка і нестерпне бажання – врятувати життя братам нашим меншим.
Про справи ветеринарні і військові спілкуємося із офіцером тилу логістики 143 об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля» старшим лейтенантом Анатолієм Боднарем.

ПІТОН ПЕРЕЖИВ ПЛАСТИКУ

– Анатолію Олександровичу, як прийшли у ветеринарію?
– Мій батько, Олександр Олександрович, ветеринар. Саме він і прищепив мені любов до братів наших менших. Він сповна віддавався роботі і навіть зараз рятує життя тваринам. Уже з дитинства я знав ким стану. Скільки себе пам’ятаю, завжди зі мною поруч були чотирилапі. Закінчив факультет ветеринарної медицини ПДАТУ. Отримав ліцензію на право займатися приватною практикою і 2009-го відкрив власну клініку ветеринарної допомоги.
– Які неординарні випадки траплялися у практиці?

– У ветеринарній медициці кожен день – новий виклик. Але якось принесли мені пітона, а в нього шматка хвоста немає. Цікавлюся у власників, що сталося? Розповіли, що поїхали у відрядження і залишили пітону мишку на обід. Але він чомусь не захотів її з’їсти, натомість мишка смакувала хвостом плазуна. Як він це терпів, мені й досі дивно. Довелося змії робити пластику.
Приносили лікувати екзотичних птахів, як-от яструбів, орлів. З ними небезпечно працювати, адже їхні кігті заходять у руку, як ніж у масло. Зверталися із єнотами, ласками, різними пацючками – від лисих до гігантських розмірів. Лікував, оперував, видаляв онкологію. Одного разу привели під клініку верблюда – вихованця чи то цирку, чи зоопарку, уже й не згадаю. У нього діагностував бурсит – запалення колінних суглобів. З коліна звисав великий наріст. Довго програлися з тваринкою, зробили операцію і вилікували.
Пацієнтами були і свійські тварини, виїжджав у села до худоби, свиней, коней. На сьогодні, на жаль, сільське господарство занепадає, і за 14 років кількість ВРХ зменшилася разів у 10.
– Свого часу Ви доклали руки і сили до вирішення болючого питання стерилізації безпритульних собак. Розкажіть про цей досвід.
– Міська влада уклала договір із моєю клінікою про відлов і стерилізацію безпритульних собак. Ця програма діяла декілька років. До речі, 2012-го Кам’янець-Подільський потрапив у трійку міст України (після Києва та Харкова), які почали стерилізувати бездоглядних тварин. Я навіть розробив власну методику і на сьогодні з упевненістю можу сказати, що в радіусі 200 кілометрів ніхто так цієї операції не робить. Я роблю лапароскопом розріз на 0,5 см і через нього видаляю матку з яйниками, і роблю лише шви підшкірні. Тваринка швидко оговтується і повертається до звичного життя. Цю методику зацінили як волонтери, так і німці, котрі до нас приїздили.
Зрозуміло, що стерилізація не може миттєво вирішити проблему безпритульних собак, але її результати вже помітні.
– Коли долучилися до ЗСУ?

– Здобуваючи вищу освіту, закінчив військову кафедру, здобув диплом із відзнакою та отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Коли супостат 2014-го поліз на нашу землю, думав долучитися до війська. Але тоді не мобілізували. Однак припускав, що настане день, коли росіяни полізуть далі, аби нас знищити. Попередив дружину: покличуть – піду. Після вторгнення, у клініці був величезний наплив переселенців із собаками і котами. Досі пам’ятаю кота, який кидався, немов рись. У тварини був стрес. Його з переноски не могли витягнути – постійно кидався, шипів, кусався. Його під жахливими обстрілами господарі вивезли з Харкова. Довелося дати наркоз і медикаментозно знімати посттравматичний синдром. У деяких собак на фоні стресу впав зір, інші – відмовлялися від їжі.
Згодом прийшла повістка, і так сталося, що доля мене знову привела у стіни, де я вчився на кафедрі. Я потрапив у центр розмінування в загін контролю якості розмінованих мінних полів. Пройшов бойове злагодження. Для мене це не було новим, але треба було згадати старе. Навіть знайшов свої лекції та читав їх.
– Їздили кудись із бойовими завданнями?
– Так, у січні 2023-го вирушив на два місяці на Херсонщину як командир групи розмінування. Мали різні бойові розпорядження: робили інженерні проходи, розчищали різні ділянки від вибухонебезпечних предметів, аби там могли працювати електрики, аби військові могли облаштовувати лінії фортифікацій. Щось знищували на місці, щось транспортували. Знаходили протипіхотні та протитанкові міни. Багато небезпечного залізяччя вони у нас залишили. За два місяці відрядження виявили кільканадцять тонн смертельного мотлоху. Саперам доведеться ще довго все розгрібати.
Відверто, з тваринами легше працювати, аніж з мінами. Мені одного погляду вистачає, аби визначити темперамент тварини і зрозуміти, потрібен намордник чи ні.
Побачив, як москалі на Херсонщині «злизували» міста і села. І це болючий спогад.

БЛЯШАНКА ЛЕДЬ НЕ ВБИЛА КОТА

– Під час відрядження тварин не рятували?
– Якось чистили посадку під фортифікаційні споруди. Побачив великого кота, голова якого застрягла в банці від військової тушонки. Підійшов, покискав, кіт з переляку побіг і вдарився в дерево. Я взяв свою ветеринарну валізку, по рації попросив хлопців зробити паузу і не підривати. Всі завмерли. Підійшов тихенько до кота, взявся за банку, і кіт, як корок від шампанського, вислизнув з рук. Встиг лише вколоти йому вітамінки. Після цього випадку завжди прошу солдат не кидати бляшанки від консервів, а зім’яти їх.
Також ми їздили у віддалені села. Там проводив дегельмінтизацію цуцикам і кошенятам, рятував їх від бліх. Адже доїхати до ветеринара через бездоріжжя і зруйновані мости – ще той квест.
– Зараз на Ваших плечах логістичні питання?
– Так, мене перевели в логістику офіцером тилу. І тепер я відповідаю за все продовольство, що йде до котла. У моєму господарстві продовольчі склади, кухня, кінологічний центр (епізоотичні процедури собакам, дезінфекція, диспансеризація) тощо.
Ми успішно пройшли три перевірки, які провели фахівці управління харчової безпечності та ветеринарної медицини Міністерства оборони України.
І хоча нині у мої функціональні обов’язки не входить лікування тварин, однак коли потрібна моя допомога, завжди з радістю допомагаю.
– Побутує думка, що без домашніх улюбленців наше життя неповноцінне. Ким опікуються у родині Боднарів?
– Не уявляю життя без тварин. Як би важко з ними не було і яких би збитків вони не наробили. Маємо в родині чотири собаки і двоє котів. Одна собачка, правда, тиждень живе у нас на подвір’ї, потім на деякий час іде по своїх собачих справах, але завжди повертається. Кличка у неї відповідна – Найда. Ще живуть французький бульдог, йоркширський тер’єр і дворняжка.
Цікава історія з котами. Коли я відкрив клініку, мені під двері підкинули коробку із маленьким і дуже травмованим кошеням, яку, мабуть, тварини подерли. Я все підшив і годував молоком із медом. Коли вона очухалася, то зачувши мій голос, починала голосно нявкати. Забрав її додому, всі разом виходили, і тепер нашій Мусі 14-ий рік.
Якось на Покрову їхав на дачу і на дорозі побачив ледь живого білого кота. Він помирав, тіло вкрили опариші і хробаки. Забрав додому, вимив, вибрив, скастрував, вилікував і тепер нашому Коті – 6 років. Носить нам мишей і любить спати на білому простирадлі.
А чи міг я вчинити інакше і не врятувати їх? Ні. Можливо, колись апостол Петро відчинить мені ворота до раю (сміється).
– Після Перемоги повернетеся до ветеринарії?
– Коли настане переможна перемога та демобілізація, повернуся в свою клініку, якою зараз опікуються батько і молодший брат. А зараз робитиму все, аби ми здобули омріяний мир. Якщо треба буде, готовий до ротацій і виконання бойових завдань. Адже боронимо найцінніше – рідну землю і рідних людей.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля». 

Поділитися в соціальних мережах