Петро Ігнатьєв: “Затримавшись вдома, можна багато не побачити”
Оскільки кокер-спаніель був собакою солідним і добре обізнаним у своїх правах, додому з прогулянки не поспішав. А відтак у Петра Дмитровича ІГНАТЬЄВА було вдосталь часу, щоб уважно придивитися до навколишнього світу, де насправді запам’ятати все цікаве й неповторне міг лише об’єктив фотокамери. Тож маючи вже п’ятдесят років, чоловік почав опановувати секрети зйомки.
«А не пізнувато?» – запитую. «А до чого тут вік?» – дивується. – Он японська бабуся у 84 стала «крутим» програмістом. Так що на заваді можуть бути тільки лінь і небажання пізнавати щось нове…»
Тут і я пригадую, що Даніель Дефо написав свого «Робінзона» у п’ятдесят дев’ять, прокинувшись наступного дня знаменитим.
І все ж я схиляюсь до думки, що без «художнього» минулого Петро Дмитрович не став би таким успішним фотографом. Коли його батьки помітили в хлопчині стійкий інтерес до живопису, вирішили віддати сина до художньої школи, котру Петро Ігнатьєв і закінчив у 1973, й досі пишається тим, що навчався у неймовірного сузір’я фахівців – Дмитра Брика, Сергія Гайха, Анатолія Фесенка. Вони плекали в учнях готовність у всьому бачити красу. «Якось на одну з виставок відправив фото нічної калюжі з опалим листям», – посміхається Петро Дмитрович.
Після отримання атестату юнак зробив спробу вступити до художнього училища, але туди брали переважно абітурієнтів з неповною середньою освітою.
- І як Ви вчинили далі?
- Пішов на завод – у слюсарі, згодом став шліфувальником, а незабаром – до лав Збройних Сил…
- З малюванням розпрощалися?
- Ні, навіть коли був командиром зенітного розрахунку, не полишав пензля. Після служби – знову на КПЕМЗ.
З появою сім’ї більше займався питаннями матеріального достатку. А разом з тим і багато читав: це теж було одним із хобі. Примудрявся тримати відкритою книжку в тумбочці біля станка – душа потребувала простору і знань.
У важкі дев’яності базар рятував багатьох, тож став і ще одною сторінкою біографії Петра Ігнатьєва. Там стали з’являтися і перші його фотороботи. Знайомі казали: «Вам їх треба показувати». «А може, спробувати?» – подумалось тоді. Зайшов до директорки картинної галереї: «Ось подивіться, я б хотів іншим показати…» Та уважно розглядала знімки й несподівано винесла такий вердикт: «Та це не ви хочете, це я хочу, щоб Ваші роботи були представлені на наших виставках!»
Не так багато вже й води, як то мовиться, утекло з тієї пам’ятної події, а Петро Ігнатьєв став на сьогодні учасником 150 фотовиставок (з них – 22 міжнародні), творчий доробок фотохудожника експонувався у Польщі. Австрії, Бразилії, Франції, Італії, Сербії, Румунії, Туреччині, у Гонконгу. Вражає, чи не так? Майстер з невеличкого провінційного містечка посів ІІІ місце на виставці «Wobiektywie2006» Osrodek Kultury Plastyc xej Wieza Cisnen Kalisz” , співавтор книг про Сатанів та Кам’янець-Подільський, серії листівок, путівників, буклетів…
Звісно ж, нагороджений відзнакою «За заслуги перед міською громадою». Завоював перше місце у фотоконкурсі «9 травня у Кам’янці-Подільському»…
Нині державний історичний музей-заповідник має в особі фотографа Петра Ігнатьєва фахівця неабиякого масштабу. Та й впізнають його не лише на кам’янецьких вулицях. Друзі в героя нашого нарису – по всьому світу…
- А що потрібно, аби досягти такого визнання?
- Працювати. Більше рухатись. Оперативність – обов’язкова умова. Фотограф трудиться цілодобово, аби «впіймати» оту мить, котра не залишить байдужих нікого.
Дійсно, задача не з простих. Ось для чого Петро Ігнатьєв часто-густо жертвує сном, домашнім комфортом, вирушає в дорогу за будь-якої погоди. Польща, Італія, Туреччина, Індія, Німеччина, Чехія, Угорщина, Нідерланди… Як вам такий перелік?
Коли переглядаю роботи Петра Дмитровича Ігнатьєва, не покидає відчуття якогось магічного поєднання фантастики і реальності, дивовижної краси світу, в котрому живемо.
Якби і не запитувала, здогадалася б, що найулюбленішою темою, жанром Ігнатьєва є пейзаж, який можна безкінечно споглядати, а от подарувати, «зупинити» прекрасне в кольорі для інших можуть тільки обрані. Хоча слово, можливо, і не зовсім вдале. Швидше це ті, хто володіє небаченим терпінням (а спробуй із 3 тисяч знімків, обробляючи їх, вибрати 2-3, поламати не один фотоапарат у пошуках дива, вперто працювати над помилками, крутити головою, піднімаючись на вершину, вправо і вліво, щоб не «випустити» з поля зору чогось надзвичайного, важливого («життя – штука вельми цікава»), задавати собі самому напружений ритм.
- Так це ж якої фізичної форми треба, щоб усюди встигнути?
- По-перше, усюди неможливо. Зачерпни повне відро пшениці – триматимеш лише те, що помістилося у долонях. А по-друге,гляньте на інвалідів, які тримають олівець в роті, танцюють на візках, без ніг здобувають медалі в змаганнях. Так що робіть висновки… Головне, не гаяти даремно часу на непотрібне.
От що то значить цивілізований, європейський підхід до буття.
Віднедавна Петро Дмитрович знову виставляв свої картини – повернення до живопису не було чимось незвичайним, адже художник завжди жив у ньому, втім, як і в нинішній його фото діяльності.
Щоранку він «кидає» до Фейсбука чудові «кавові» натюрморти, вітаючи всіх із днем прийдешнім, спонукаючи тим не прогавити неповторну мить. А що, має на те повне право!
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
Лічкевич Юлія
