Щаслива з того, що люблю людей
Сердечко солодко завмерло, коли вчителька оголосила: «А тепер про те, як ви провели канікули». Діти принишкли: не розповідати ж про те, як щодня випасав корови з теличкою чи крадькома заповзав на колгоспний баштан, аби поласувати кавуном. Не про ферму ж, куди прибігли допомогти мамам, чи бійки, коли одна вулиця «йшла» на другу…
Це навіть порадувало дівчинку, бо ж так хотілося поділитися своїми першими творчими здобутками.
Отож, захоплено читаючи поетичні рядки, не помітила, як учителька порухом руки зупинила її. «Достатньо, достатньо, сестра Шевченка… Талант не кожному… Так що», – насмішкувато дивилась на юну поетесу.
Люда ладна була провалитися крізь землю, коли однокласники гострі на язик услід за наставницею почали насміхатися: «До брата тобі ще далеко…», «Тарас Григорович бачив твої твори?! Як, ще не показувала?!», «Оце сестра так сестра – як тебе там – Людмила Шевченко?».
Вмиваючись сльозами, поверталася додому: «За що вони мене так?! Що я поганого зробила?! Ніколи більше не писатиму!».
Злополучний зошит засунула між бантинами під стріху, де він пролежав довгий час, доки його не потрубили миші.
Та «сестра Шевченка» так і прилипло до Люди до самого закінчення школи.
Як і усяка селянська дитина, вона займалася повсякденними справами – сапала з мамою «норму», виганяла гусей на галявку, мастила комин глиною, випасала колгоспні вівці, та складати вірші не перестала, щоправда, не записуючи їх на папір.
А як могло бути інакше, адже світ не перестав радувати своїми фарбами, співом пташок, таємницями лісу, бездонною блакиттю неба…
Родина Людмили Миколаївни так бідувала, що, як кажуть, латки не було. Хата-мазанка завалилась ще в сорок п’ятому. Тато не повернувся з фронту. «Виглядали батенька з війни..», «Розлука каменем лягла на серце» – напише через багато років Людмила. Та як би гірко не було, закачували рукави, бралися за будь-яку роботу, аби здолати нужду. Брат їздив на биках, возив горох, то ж мама повимітала з бестарки (довгий віз) горох, що позакочувався у щілини, напекла пирогів і скликала село на толоку (а тим часом сім’я жила на горищі), тож так і вимурували нове житло.
Улітку Люда заробляла на книжки і зошити на консервному заводі (який, між іншим, існує і сьогодні – не все порізали на металобрухт), у чотирнадцять вирушила із заготівельниками до Львова, куди переганяли худобу. Запаслася двома скибками хліба зі смальцем – і гайда в дорогу. Спочатку 18 кілометрів пішки до Закупної, а там, накидавши жому до «телячих» вагонів, й самі розмістилися поруч із худобою. Доводилося і по п’ять днів стояти в тупиках, харчі закінчилися, та все це було пусте в порівнянні із платнею (35 рублів), котру отримала дівчина. Тих грошей вистачало на платтячко, босоніжки і квиток до оперного театру – це була фантастика, про котру годі було раніше й мріяти.
Позаду сільська семирічка. Людмила Миколаївна дізнається, що набирають на Донбас робітників на будівництво каналу. Та їй ще нема шістнадцяти. Не хочеться залишатися в селі, щоб отримувати, як її мама, 300 грамів зерна на трудодень, тож вмовляє працівників сільради, аби дописали їй місяці в довідці. На місці, коли серед новоприбулих розподіляли роботу, прораб, критично оглянувши Людмилу з її півтораметровим росточком, скривився: «А ти, піонерко, що маєш тут робити?». Люда розгубилася: «Та я можу… я можу…». І уже вслід закричала, заплакала: «Візьміть мене, я хочу працювати!».
Над нею зглянулися – залишили учнем маляра і відправили білити туалети. Руки дівчинки були геть спалені вапном аж до кісток. Йдучи пішки 9 кілометрів до медпункту, кричала від болю, скиглила, як те песеня: «Ой, мамочко, і чого ж я тебе не послухала, ой, як пече». Повз пролітали вантажівки, та жодна не зупинилася, щоби підвезти маленьке, заплакане дівчисько. За місяць видали гроші. Людмилка на радощах накупила новенької одежі, геть забувши про те, що до наступної зарплатні їй треба щось їсти.
У гуртожитку в одній кімнаті з молодими жила жіночка років під сорок. Мовчазна, вона майже ні з ким не спілкувалась, та дівчата особливо не переймалися цим – для них вона була вже старою.
І раптом одразу після зарплати вона щезла, прихопивши з собою придбані співмешканками речі.
За рік Люда повертається додому вже малярем III розряду, тож і замислила їхати на Волинь, де дорожнє підприємство потребувало майстрів. Та будні перевершили всі сподівання. Її кваліфікація «знадобилася» на вантажних роботах: доводилося удвох перекидати мішки з піском з вантажівки. Арифметика досить сумна: мішок – 50 кілограмів, вага Людмили – 35 кг, та в молодому запалі дівчина намагалась перевершити в кількості відвантаженого, аби напарниця не думала, що дівчина трудиться гірше. Втім, розуміла, що так довго не потягне, треба чомусь навчитися, щоб остаточно не підірвати здоров’я. Була така в Кам’янці школа десятників, яка готувала майстрів для сільського будівництва. Там і зустрілася з майбутнім чоловіком, який мав ще відслужити на флоті.
Молодого майстра радо прийняла сім’я будівельників за Полярним Колом. Слава про бригаду, котра в десять разів перевищувала норму, облетіла весь північний регіон. Людмилу обирають комсомольським вожаком, засідателем товариського суду, депутатом селищної ради. Не мала жодної вільної хвилинки – ні морозів не відчувала, ні незручностей в умовах вічної мерзлоти. Хоча ностальгія таки була.
* * *
Ви бачили коли-небудь
Рожеве зарево зорі?
Коли хмарки, як кров, пливуть
І гаснуть зорі-ліхтарі?
Дивлюсь, працює знову ТЕС,
Вечірня синь Збруча-ріки,
Радію за такий прогрес,
Вода струмує крізь бики.
Я кланяюсь своїй землі,
Де мати народила,
Тут я навчалась у селі,
Тут у Збручеві ноги мила…
Як людині відповідальній, нашій героїні було запропоновано керувати баштовим краном (після короткострокових курсів).
– І ви не боялись висоти?
– Навпаки, я обожнюю її. Яка краса відкривається одразу! Яка панорама! Знизу такого не побачиш.
Нескінченним виром турбот згадується кам’янецький період. Сім’я, діти, робота…
– Я от іду містом, – розмірковує сьогодні Людмила Миколаївна Машталер, – і майже у кожній будівлі, зведеній в останні три десятиліття, бачу часточку своєї праці…
– Як і належить будівельнику, – відгукуюсь.
– Трохи боляче, – із сумом проказує, – що я вже на марші.
– Та що Ви!
– Еге ж , – знову посміхається, – я ще в 65 штукатурила котельні. А там, знаєте, які височенні стелі? П’ять метрів…
– Знаю, – кажу, – а Ви на драбині, котру ніхто не підстраховував! А після роботи – за перо, й потекли вірші рікою…
Чоловік Людмили (царство йому небесне!) був людиною надто приземленою, тож дружина ніколи і не зізнавалася у своєму потягу до художнього слова. Написане ховала в курникові на дачі.
– А от коли я вже потрапила до поетичного аматорського клубу «Ліра», один із засновників його Іван Шеремета «розкомплексував» мене, – сміється. – Бачу, ніхто не соромиться, діляться здобутками і токарі, і продавці, й бухгалтери. Отак пішла в моїй творчості друга хвиля, друге дихання з’явилося – он уже скільки збірок видрукувала.
Проліском ніжним слово зійшло,
І в небо, мов птаха, злетіло.
Потужно зміцніло і враз розцвіло,
І на папір лягло вже сміло.
І в рядках цих радість, ніжність, сміх,
А заразом і жаль, і смуток, й горе.
Я душу відкрию для усіх,
Немов у вікні шовкові штори.
– Як мураха трудилася увесь вік, – підсумовує, – каміння носила, мурувала, заливала фундамент, по халтурах з дитиною малою ходила, за кімнатку в хліві (доки свого помешкання не мала) 25 рублів платила. Чоловік після армії на старій машині їздив (так на автобазі перевіряли новачків), то ще й запчастини купували. Доля подарувала мені всього: випробування і радість, прекрасних дітей, онуків і гіркі спомини. Одне слово, бігла галопом по життю, а все одно люблю його, бо хочеться так багато ще здійснити…
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
