ОФІС – НЕ МОЄ. Я ЛЮБЛЮ РУХ
Сьогодні фейсбук рясніє світлинами з відпочинку. Дністровські пляжі, Карпати, морське узбережжя… От і ми наразі з Михайлом КОШОВАТИМ, директором аграрного господарства, їдемо на море, щоправда, пшеничне. Втім, воно аж ніяк не поступається тим краєвидам, безліч яких споглядаємо в інтернеті.
Поспішаємо: відомо ж бо, що один літній день, року дорівнює. Тим більше, що погода вкрай нестабільна: зранку небо чистеньке, а за годину-другу, дивишся, й хмарки дощові набігли… Отож, техніка на місці, в готовності номер один. Та й народ підібрався досвідчений, не перший рік жнивує. Поруч з Михайлом, як завжди, його батько. Водії КамАЗів (ФОП Анатолія Слиза) уже встигли в цьому сезоні повозити новий урожай в інших господарствах, а отже, готові й далі виконувати на «відмінно» свою місію. Ні Василю Орєхову, ні Анатолію Ткачуку не позичати майстерності – не одне десятиліття за кермом.
Аби не мати втрат, зібрати зернові необхідно в стислий термін, зазвичай аграрії допомагають один одному – така собі своєрідна толока. Тож нині на Михайловому полі зустрічаємо родину фермерів зі СТОВ «Адоніс» – Анатолія і Олександра Гордієнків – обслуговуватимуть комбайн і ЗІЛ.
Власне, дехто з цієї дружної бригади і ночував просто неба, щоби зі світанком швидше розпочати роботу. Михайло і тут подбав про вечірнє дозвілля, організувавши під зірками перегляд комедійної стрічки «Дзідзьо Контрабас», після котрого ласували ухою і шашликами.
25-річний очільник «Михайлівських земель» – людина мобільна, легко услід за капітаном степового корабля піднімається до кабіни. Між іншим, у білосніжній футболці. «Це не страшно – коментують уже знайомі нам водії, – зараз комбайнер може і в краватці сидіти за штурвалом. Це раніше після зміни виходив чорним, перемащеним, тепер зовсім інакше…».
Загуркотівши, величезна машина робить перший захват, залишаючи позаду себе рівненьку полосу стерні й хмару пилу. Остання ніскільки не лякає молоденьких бузьків, які кинулися розшукувати для себе поживу – польовок, жаб, коників…
За деякий час комбайн змушений зупинитися: нещодавній сильний вітер з дощем «кинули» пшеницю долу так, що вона не змогла піднятися. Тому цієї миті хлопці мають хутенько прикріпити до комбайна ліфтери, котрі зможуть підняти полеглу колосисту.
Отже, рухаємося упевнено далі. І нарешті одна з найурочистіших миттєвостей – зерно з комбайна сиплеться до кузова автомобіля. Не знаю як інших, а мене це заворожує щоразу. Бо ж насправді, за великим рахунком, це не так робочий процес, як підведення підсумків того, як спрацювали, які зусилля довелося докласти, аби золотий потік був здоровим, щедрим, давав надію на день завтрашній.
– А взагалі, – запитую у Михайла, – нинішній урожай кращий за минулорічний?
– Певне, що так, – відгукується молодий господар ниви. – Десь, мабуть, потягне до 80 центнерів на гектар, хоча, звісно, це не остаточна цифра, на нас ще чекає декілька ділянок… А трохи пізніше займатимемося кукурудзою, соняшником…
А тим часом зерно насипається до ЗІЛа – це для тих, хто довірив свої паї Михайлові. «Молодець, – казали мені люди, – вчасно й чесно розраховується з усіма – до копійочки, як то мовиться…».
І це не дивлячись на те, що напередодні посівної (на жаль, буває і таке) конкуренти-недоброзичливці спалили вночі в дворі садиби Михайла новісінький трактор – збитки неабиякі. Та герой нашого нарису не опустив рук, не став менш завзятішим, й оптимізму його можна хіба що позаздрити. Хоча не варто цього робити, тому що підтримка, дружня рука допомоги – це набагато шляхетніше. Навпаки, державі, соціуму слід оцінити ентузіазм, наполегливість тих, хто всупереч усіляким перепонам продовжує займатись важливою справою – годувати людство. І в цьому якраз нема ні грама патетики – що ми з вами без хліба?!
Повертаючись з полів, говорю втомленому Михайлу (щоправда, це маленька провокація), що, мовляв, було б правильніше, якби він зі своїми двома вищими освітами зайняв би чільне (бо ж і знання, і досвід) місце в якомусь кабінеті. Та Михайло лише посміхається: «Дійсно, часом нема коли і пообідати, та й ранні підйоми не кожному до снаги, деяких моїх ровесників це би лякало, але прилаштуватися в спокійному місці не зміг би. Ні, офіс – це не моє. Я люблю рух».
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
