ЖИТТЯ ЗЕМНЕ ОБЛАГОРОДЖУЮЧИ
Березневий ранок не поспішає дарувати тепло, тож перехожі мимоволі прискорюють ходу. Я ж зупиняюсь біля зачинених дверей до підвалу, де під козирком на імпровізованій постелі зі старих лахів примостився сплячий. Поруч – купа недопалків, якісь пляшки і навіть баночка із консервованими огірочками.
Вітаюсь. «Не замерзли?» – запитую. З-під ковдри, котра за всіма ознаками знаходиться у тривалій опозиції до миючих засобів, виринає голова у вушанці ще зовсім нестарого чоловіка.
«Холодно», – зізнається.
Цікавлюся, де його подруга, бо ж знаю, що тут «проживає» пара.
«На базар пішла», – остаточно прокидається безхатько.
Наразі цим людям треба вже самим дбати про сніданок, бо ще донедавна, «прописавшись» на лавочках зупинки біля продуктового магазинчика, не бідували, отримуючи пожертви – харчі від милосердних покупців. Та запізніла зима змусила бродяг змінити місце прихистку.
«Я все розумію, – говорила мені продавчиня цієї торгової точки, – жаль, звісно, їх, а з іншого боку, чому вони відмовляються від центру реабілітації, куди їх хотіли прилаштувати? А ще в цієї бездомної жіночки, як з’ясувалося, є батьківська хата в селі. Ну, чому ж не оселитися там, городець якийсь розробляти?.. Тим більше, що вона відбувала термін у в’язниці.
Тут їхні друзі, бувало, збиралися, такий галас здіймали, випивали, розбірки влаштовували, так що доводилося до них поліцію викликати. Ні, не хочуть ці особи жити по-людськи…».
Щодня кожен з нас зіштовхується з цим прикрим породженням цивілізації, як це не парадоксально. Отож, подана вище інформація не заради банальної чергової фіксації цього явища. Зрозуміло, що у всіх цих людей, що опинилися на узбіччі життя, своя, окрема історія, і по мірі сил ми намагаємось допомогти їм: пригощаємо їстівним, приносимо якийсь одяг з дому, лікарі рятують їх від інсультів, гангрен, отруєнь. А далі вони знову на вулиці незалежно від погоди і пори року.
Подекуди суспільство робить спроби (як, до прикладу, у столиці) організувати для цієї категорії громадян пристойний нічліг, узимку – «намети обігріву», волонтери готують благодійні обіди, окремі церкви дають притулок на зиму…
«Зрозуміло, що цей потерпаючий прошарок соціуму, – сказала в телефонній розмові очільниця інформаційного відділу міськради Ірина Шелепницька, – є перш за все людьми, нашими людьми. Ми маємо подбати про їхнє гідне існування, хоча це потребує значних вкладень. А що таке «нічліжка»? Це і приміщення із дотриманням санітарно-гігієнічних умов, обслуговуючий персонал (медичний в тому числі), світло, вода, обігрів, каналізація – немалі кошти…».
Не погодитися з Іриною Петрівною неможливо: на практиці це має бути дійсно спільний проект державних і благодійницьких структур, із залученням до цього, можливо, і церкви. Тільки разом можна «витягнути» цю справу.
Колись одна юна студентка, котра також переймається цим питанням, розмірковувала: «Та ці люди до деякої міри можуть самі ж і сприяти їхньому утриманню в таких закладах, виконуючи певні, посильні для них, роботи на замовлення, що приноситиме користь і самому контингенту».
Як то мовиться, вустами малюка… Але хочеться у зв’язку з цим звернути увагу ще на один (як на мене – надважливий) нюанс. Адже ми знаємо, що безпритульні зі стажем давно відвикли щось самостійно робити для себе, вирішувати власні проблеми, вперто тримаючись за так звану «псевдосвободу». Отож, вони як ніхто інший потребують грамотного психологічного супроводу, без якого всі благі наміри суспільства можуть легко перетворитися на «побудову замку з піску».
Передбачаю несприйняття цих рядків скептиками, котрі наводитимуть приклади існування безхатьків у всьому світі. А чому б нам не стати першопрохідцями в цьому шляхетному ділі, доводячи, що все добре колись та й починається. Збираючись освоювати Марс, чому б не спробувати облагородити передусім життя земне?
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
