МИ ДУМАЛИ, ЩО ПЕРЕСИДИМО ВДОМА, БО НАВІЩО ВОРОГУ БИТИ ПО ПРИВАТНОМУ СЕКТОРУ
«Війна застала мою сім’ю у Бучі. 24 лютого я був у приватному будинку з чотирма жінками на господарстві – мамою, сестрою та двома бабусями (74 та 83 років). Ворзель, – пише Дмитро Ткачук у Facebook. – трохи згодом бої почалися безпосередньо і в Бучі. З кожної з чотирьох сторін від нашого будинку почалися вибухи. Вікна вилітали мало не від кожного з них. Ми опинилися в оточенні.
На третій день у нас відключили електрику, інтернет та мобільний зв’язок. Місцеві казали, що бачили, як орки ріжуть кабелі на мобільних вежах… Навколо безперестанку лунали вибухи снарядів. Час від часу, після особливо гучних вибухів, небо з боку Гостомеля та Києва ставало багряним. Немов наливалося кров’ю. До цього всього додався шум винищувачів, який чомусь звучав тільки рано-вранці.
Раз на кілька днів ми виходили до міста у пошуках провізії. Магазини були зачинені. Інформації про видачу гуманітарної допомоги не було. Міськрада мовчала. Іноді нам щастило – одного дня працівники «Еко Маркета» вирішили роздати людям залишки їжі зі складів. Виглядало це, м’яко кажучи, жахливо, бо сотні людей намагалися вихопити собі бодай пачку чаю чи апельсин.
Ми думали, що пересидимо вдома. Думали, що ми в безпеці, адже навіщо ворогу бити по приватному сектору. Тим часом «коридору» не було. З вулиці лунали звуки вибухів від снарядів бронетехніки та автоматних пострілів. Над будинком продовжували літати винищувачі. Ми перебралися жити до підвалу, де було градусів 5-7 тепла. Вважали, що так буде спокійніше.
Думали ми так до 5 березня – дня, коли на нашу вулицю у приватному секторі заїхав ворожий танк. На моїх очах ця залізна херня спочатку вистрілила у приватний будинок, що був через один від нас. Потім він потрапив у купол церкви, яка була від нас метрів за 70. Після цього ми з сестрою побачили, як перед церквою зупинився спринтер, водій та пасажири вибігли і лягли за ним на асфальті. Думаю, що вони переховувалися від бронетехніки ворога. Ці бідні люди зробили саморобний білий прапор на якийсь тростині і час від часу показували його ворогові. Але реакції не було, тому вони продовжували лежати на асфальті, сподіваючись, що в них не влучить.
З верхнього поверху нашого будинку було видно, як горять верхні квартири дев’ятиповерхівки, що знаходилася ближче до центру міста. А з нашого вікна видно було, як по сусідніх вулицях почали ходити ворожі колони орків із білими пов’язками на руках. Вони ходили групою по 5-7 туш. Заглядали у вікна будинків…».
Дмитро зрозумів, що залишатись удома більше неможливо. Всією сім’єю, разом з бабусями, що ледь ходять, вони пішли пішки. Їм дивом вдалося оминути ворожий блокпост.
«Ми йшли повільно, бо обидві бабусі вичавлювали з себе максимум. Мама дуже переживала, що цей марш-кидок може стати для них останнім… А я думав, що коли не він, нас усіх знищить випадковий снаряд. А тому треба йти. І ми йшли – кущами, бездоріжжям – до моменту, поки нарешті не побачили перший блокпост. Наш блокпост… Окупована Буча залишилася позаду… Але в Ірпені нас чекало розчарування – там теж не було ні зв’язку, ні якогось транспорту чи попутних машин. Згодом ми зрозуміли чому. Буквально через 50 метрів ми побачили ірпінські новобудови, які були знищені вщент. Враження було таке, ніби там пройшов смерч. Ми дивилися на ці будинки і бачили розбиті кухні, залишки спалень, шпалери в дитячих та шматки дзеркал у ванних кімнатах.
Нам нічого не залишалося, як іти через увесь Ірпінь у бік Романівки – південного району Ірпеня, де нібито мали евакуювати людей. Навколо палали будинки, куди буквально кілька хвилин тому потрапили снаряди. Ми бачили, як на вулиці лежали накриті тіла людей…».
Дорогою в однієї з бабусь Дмитра почали відмовляти ноги.
«Ми підійшли до останнього блокпоста наших хлопців в Ірпені. Далі було тільки поле, асфальтована дорога та міст через річку Ірпінь. Це була дорога до Києва. За мостом було кілька десятків будинків, які й являли собою Романівку. За нею були евакуаційні автобуси. За нею мав бути будинок.
«Падай!», – крикнув один із військових. Ми швидко всі впали на землю. Свист снаряда. Три. Два. Один. Вибух. Десь у радіусі ста метрів. «Гатять уже п’ять годин. Вам убік. Ідіть знизу від дороги – по полю трохи менше кілометра. За полем – під підірваний міст. Там ви все зрозумієте. Якщо ви почуєте свист снаряда, у вас буде від 7 до 2 секунд, щоб впасти на землю. Падайте щоразу!». І ми пішли. Забігаючи наперед, скажу, що падали ми разів 20…
Щойно вийшли на поле, у два будинки по обидва боки від мосту потрапили снаряди. Одразу перед мостом. Все миттю спалахнуло, а небо затягло чорним смогом. У бабусі остаточно забрало ноги. Вона просто не могла йти. Вже тоді, коли ми відійшли від блокпоста і не мали укриття.
У цей момент твій мозок не працює. Ти просто починаєш виживати. Ми з сестрою взяли бабусю під руки та буквально потягли її за собою. В одній руці бабка, в іншій – величезна сумка, у якій були всі наші цінні речі з дому. Над головою свист снаряда. Ми падаємо на землю. Попадає ліворуч від нас у недобудований будинок. Я злітаю на ноги, хапаю бабусю, піднімаю сестру, і ми знову тікаємо. Мама з іншою бабусею та сусідами біжать попереду у бік мосту. Знову свист – кілька секунд, і в міст влучає інший снаряд. Бабуся кричить, щоб ми лишили її там, а самі бігли до мосту. Якщо це не пекло, то що?
Я не знаю, як ми добігли. Пам’ятаю, що там стояли військові та махали нам руками, щоби ми забігли під міст. Там уже було близько 40 цивільних. Стояли під опорами, бо там ймовірність того, що тебе завалить уламками мосту від чергового прильоту, менша.
Через річку нас не пускали. Військові дали зрозуміти, що будь-якої миті зверху може прилетіти черговий снаряд… Лунає черговий свист. На цей раз подвійний. Два снаряди потрапляють у поле праворуч від нас.
Військовий дав сигнал, що треба швидко йти до річки. Ми рвонули вперед. Я, сестра, бабуся між нами та сумка з речами. Через річку військові кинули дошку сантиметрів 40 завширшки. Перед нами люди везли жінку на колясці. Мама з бабусею пішли першими. Моя мила бабуся у свої 83 роки показала чудеса витримки, сміливості та грації й швидко перебралася на інший берег. Іншу бабусю ми з Марусею тягли на собі.
«Тільки не снаряд, тільки не снаряд, будь ласка», – повторював я про себе, бо сховатися там не було де. Крок за кроком, і ми нарешті опинилися на іншому березі.
Наступний епізод у моїй голові постійно прокручується як в уповільненій зйомці – я піднімаю очі, зверху нам махають руками військові та кричать: «Біжіть!». Навколо горять два будинки, ми зовсім поруч із нашим блокпостом, і я розумію, що будь-якої миті може прилетіти снаряд. Але бігти я не можу, бо на мені лежить інша бабуся, яка зовсім не стоїть на ногах і кричить, що вона більше не може… Ми, мабуть, так і не вигребли б з того мосту, якби з боку до нас не під’їхав бус. Відчинилися двері, і ми побачили, що там сидить жінка в колясці, яку перенесли перед нами, і ще кілька людей. Місця в машині майже не було, тому я заштовхав туди бабусю, зачинив двері і сам побіг у бік блокпоста.
Я біг, поруч бігла моя сестра та незнайомі мені люди. Попереду був наш блокпост, за яким стояли дві дівчини у військовій формі та махали нам руками. 50 метрів. 45 метрів. 40 метрів. 30. 20. 10. Мені здавалося, що ця дистанція, цей найдовший у моєму житті крос не закінчиться ніколи. Але ми пробігаємо повз дівчат, забігаємо на трасу, яка знаходиться в лісі, і за інерцією біжимо ще метрів 50. Ми в Києві. Ми вдома…».
Катерина КОПАНЄВА. «ФАКТИ».
Автор:
admin
