Напередодні Великодня волонтери Кам’янця-Подільського з гостинцями провідали захисників на передовій
Шостий рік війни в Україні. В черговий раз волонтери Хмельниччини зібрали величезну передачу і вирушили з нею на схід країни. Долучились всі – школи, кафе, їдальні, сільські жителі. З 12 квітня у Кам’янці-Подільському розпочався збір необхідних речей для наших захисників. Тут і основні маскувальні засоби (маскувальні сітки та костюми снайперів «кікімори»), виготовлені ГО «Жіноча Сотня», і необхідні речі, які принесли небайдужі кам’янчани. Все, що зібрали, спакували й завантажили в автомобіль Костянтина Мазія. Щиро дякуємо за допомогу Юлії Дрозд, Юлії Сабат, Михайлу Посітку, Людмилі Шидей, Костянтину Мазію, Валентині Сєровій, Валентині Магілат, Зінаїді Климишиній, а також тим людям, які не назвались, а просто принесли передачу для наших бійців.
У Хмельницькому завітали в волонтерський центр «Яворина», голова якого Тетяна Бондарчук виступила організатором даної акції. Тут нас чекали уже два вантажних буси. Волонтерський пункт був заповнений питною водою в пляшках, харчами домашнього приготування, одягом. За дві години все це завантажили і вирушили в дорогу. Останнім пунктом поповнення багажу став волонтерський пункт «Яворини» в Старокостянтинові. 42 відра домашніх вареників, банки з березовим соком, великі буханки хліба, довжиною до 1,5 м, консервації, овочі, фрукти, засоби гігієни, солодощі – понад п’ять тонн вантажу і все це увійшло в два буси. У Старокостянтинові заїхали до місцевої церкви, де отець додав до гурту ще один ящик смаколиків і поблагословив нас у дорогу.
До першого пункту призначення ми їхали, не зупиняючись, 20 годин. Це був дитячий притулок «Отчий дім». Юрба діток зразу оточила буси. Вони дуже раділи новинам та гостинцям з мирної землі. Вивантаживши речі, котрі призначались діткам, ми розпочали фотосесію. Діти були в захопленні від отриманих подарунків та змоги сфотографуватися із волонтерами. У цей день вони отримали багато дитячих яскравих енциклопедій, а ще іграшки, одяг та солодощі. Господарі притулку гостинно запросили нас до своєї оселі, ознайомили з побутом, з гордістю показували витвори своїх вихованців, серед яких було чимало дитячих малюнків. А ще пригостили смачним обідом. Гарячий борщ та сало ми оцінили після довгої подорожі. Подякували – і знову в дорогу.
Приїхали до батальйону добровольців, де командиром чоловік з позивним Да Вінчі. Нас там теж радо зустрічали. І в дорослих, не менше ніж у дітей, в очах світилася радість від приїзду волонтерів. Навколо висіло багато маскувальних сіток, серед яких я впізнала дві наших, ті, що сплели в ГО «Жіноча Сотня»». Ви уявляєте, як це бачити свої вироби в дії і усвідомлювати, що вони стали в нагоді для цих струнких мужніх хлопців у камуфляжі? А ще дитячі малюнки, вони з обережністю виставлені вздовж коридорів. Це обереги для наших військовиків, підтримка з мирної землі. Найбільше здивування й захоплення у хлопців викликали великі хлібини, завдовжки близько 1,5 м, які ми їм привезли. Натомість бійці підписали нам прапор. За автографами цих людей варто їхати стільки кілометрів!
Наступна наша зупинка – ще один добровольчий батальйон. Вивантажуємо гостинці, фото на пам’ять з військовим з позивним Санта, і в дорогу. До вечора добрались до пункту парамедиків. Вже почало темніти, коли посортували харчі. На кожну точку в нас було припасено по 8 відер вареників з сиром, картоплею, капустою, вишнями та пельмені. А ще сало, якому завжди і всі раді. Медики запросили нас на ночівлю. Нам приготували теплий душ, кімнати з ліжками, смачну вечерю. Після довгої дороги та душевної розмови з хлопцями, розійшлися на нічліг. Мені дісталось ліжко, над яким висіла дитяча картинка-сувенір у вигляді прапора, зроблена учнями Кам’янець-Подільської ЗОШ №15. Пригадалось, як три роки тому ми відправляли листи на передову, серед яких була й ця картина. А тепер я тут, біля неї. І так стало тепло на душі. Майже у всіх кімнатах стіни прикрашені дитячими листами та малюнками.
Вранці, поснідавши у своїх друзів-медиків, ми вирушили далі. Буси уже були легшими наполовину. У повітрі запахло морем.
У Донецькій області часто повторюються назви населених пунктів, тому нам довелося трохи поблукати. Перед очима відкрилися жахливі картини: заміновані узбіччя доріг, розбиті будинки, паркани, зрешечені кулями та осколками. А поруч – люди, переважно похилого віку, садять городи, палять сміття. Хатки чепурненькі, підфарбовані, садочки квітнуть. І хоча о 8-й вечора вони періодично чують недалекі обстріли, та переїжджати з нажитого місця не поспішають. Можливо, їм немає до кого переїхати? А ще зустріли юрбу дітей на колишньому пасовиську, пригостили їх ящиком домашніх пиріжків.
Наступна наша зупинка у 8-му батальйоні УДА (командир Червень). Тут знову серед маскувальних сіток, що виконують захисну роль, відразу впізнаю почерк «Жіночої Сотні». Сітки, хоч і вицвіли від сонця, але не порвались – якісно дівчатка плетуть. Командира на місці поки що немає. Ми вивантажуємо чергову партію передач. І знову у військових захоплення від велетенського буханця хліба. На дворі затяжний дощ, але це не псує настрій. Смачненько пообідавши, поспілкувались з дівчатками в їдальні, обмінялися фотками та номерами телефонів. Нас запросили в штаб, де ми зустрілися із легендою-командиром з позивним Червень. Він розповів як живеться на передовій та вручив нам подяки. Серед нагороджених була і я. Для мене це висока честь, тим більше – отримати її із рук командира!
Знову дружні обійми, щирі побажання і ми вирушаємо далі в дорогу. На нас чекала зустріч із молодими бійцями з добровольчого батальйону Правого Сектора. Сутеніло, дощило. Нас зустрів супровід і ми приїхали на місце. Дівчинка, років 20-ти, знайомила нас зі своїми молодшими «бійцями» – котами, кошенятами та собаками. В кожній точці, куди б ми не завітали, були свої улюбленці і їх багато. На стінах, замість коврів, шпалер, «квітли» дитячі малюнки та листи. Бійці були малослівними, але привітними. О 20.00 почулися обстріли. «Так майже щодня о цій годині», – сказав один із бійців та порадив вирушати скоріше додому. Ми проїжджали вузькими вуличками без включених фар, бо було небезпечно світитись. Лише десь через кілька кілометрів відчули себе в безпеці, включили фари і подались в далеку, але мирну дорогу. Кожен із нас мовчки переживав побачене, співставляв із картинками з телевізора. Все виглядало не так, як висвітлюють ЗМІ. Там інше життя. Там наша золота молодь. Вона не в барах висиджує, вона бореться за мир в нашій країні, за майбутнє своїх, ще ненароджених дітей. Ми, добровольці та волонтери, ще не знаємо, як розв’яжеться ця затяжна ситуація, але нам потрібно бути разом. До перемоги!
Лариса Діновська.
Автор:
Лічкевич Юлія
