Для Володимира СІРМАНА кермувати – це як грати на фортепіано

Йому – 85. Та зовнішність аристократа, те, що називають породою, горда постава і якийсь особливий шарм не залишають нікого байдужим – будь то жінки, діти або ж поважні чоловіки. Втім, цей тритонний красень, який абсолютно не ведеться на захоплені погляди (а інколи – й заздрісні), незворушно сприймає компліменти, з радістю підкоряючись своєму хазяїну.

Хоча ні, в цьому тандемі, здається, нема господаря чи виконавця волі останнього: є одне ціле – Володимир Ферапонтович СІРМАН і його друг напівкабріолет «Хорх» восьмої моделі 1933 року випуску (один з найгабаритніших автомобілів не лише свого часу, а й наших днів).

Володимир Сірман – кам’янчанин із таким цікавим корінням, що не міг не народитися у місті семи культур. За сталінського режиму годі й було згадувати про незвичайний родовід, у котрому бабуся прибула на ці землі з Відня, встигнувши пожити й під румунами, – вийшла заміж за мусульманина. І сама вона, і донька її (мама Володимира) володіли щонайменше п’ятьма мовами.

• А ми хто? – запитували малі в мами, котра в розмові з бабусею інколи вимовляла незрозумілі слова.
• Звісно ж, українці, – пояснювала вона, – бо живемо тут, дихаємо повітрям України, п’ємо воду з її джерел.

В будинку на вулиці Руській (неподалік Миколаївської церкви) мешкали українці та євреї, вірмени, поляки, греки, але проблем із спілкуванням у Володі та його двох братів не існувало. Тут панували мова дружби, взаємопідтримки, щирості, хлопчачі розваги на кшталт «войнушки», таємничих «набігів» до підземних ходів, де важливим було підстрахувати одне одного, світ вуличної романтики, в якому натиснути на педаль газу «полуторки» повоєнним дітлахам видавалося верхом щастя. Ось звідки бралися самостійність, обізнаність у багатьох побутових питаннях, метикуватість, жага долучитися до чогось такого, щоби стало справою усього життя.

Володина мама, котра отримувала зарплатню у 60 рублів, не шкодувала коштів, аби її сини навчалися грі на духових інструментах у музичній школі. Отож, вправна гра на «саксі» (саксофон на музикантському сленгу) не раз ставала в пригоді герою нашого нарису.

• Недаремно, – показує на «Хорха» Володимир Сірман, – тридцять років «лабав» у кабаках, адже не тільки сім’я потребувала забезпечення, а й улюблені «сталеві коні», котрих реставрував, вимагали немалих інвестицій.

Спочатку був «Мінськ» (про цей мотоцикл чули всі), потім хоч і «горбатий», непоказний, але стовідсотково надійний «Запорожець». За ним «прибув» «Мерс» 1939 року народження, котрого Володимир Сірман урятував, бо там, де він доживав віка, його пристосували… під курник. Пізніше з’явився «Вілліс». А ще Володимир їздив на першому випуску (1977 рік) скутера «Ямаха», на котрому полюбляв пересуватися навіть посол Японії. Звісно ж, ця історія набула ще більшої інтриги після того, як на обрії намалювався «Хорх», модель представницького класу, яких то всього було випущено… три в 1933 році. І не виключено, що саме на цьому автомобілі роз’їжджав Мартін Борман (знайомий нам по «Сімнадцяти миттєвостях весни») – особистий секретар і радник зловісного Адольфа Гітлера, так званий «сірий кардинал» ІІІ Рейху, про долю котрого й досі складають неймовірні версії.

Після 1945-го на цьому авто їздив один з радянських генералів. Володимир Ферапонтович без суму не може пригадувати, як жахливо виглядала ця семиметрова легенда, коли він розшукав її. «Кулібіни» з Рівненщини довели її до такого стану, що одне колесо було від «полуторки», двигун «газонівський»…

• А як же Ви зуміли його «підняти», зробити з нього «цукерку»?
• Та, вважайте, весь Кам’янець його реставрував! Найкращі фрезерувальники, токарі…Ще й стоматологи!
• Мені не почулося про стоматологів?
• А хто ж краще, ніж зубні техніки, може з ювелірною точністю виготовити з нержавійки дрібні деталі? А от, до прикладу, відновлювальні операції з нікелювання проводили на Київському мотоциклетному заводі.
• Це ж скільки всім треба було заплатити…
• Ні, тоді люди не були такими меркантильними: крок ступнув – давай гроші. Багатьом просто хотілося взяти участь у відтворенні автомобільної історії. Це нині в декотрої частини нашого соціуму замість очних зіниць – бакси: в одній – долар, у другій – євро…
• І все ж таки скільки Ви… – сподіваюся на озвучення солідної суми.

Володимир Ферапонтович швидко розставляє крапки над «і»:

– Автомобіль – моє життя.

Власне, я могла б і не запитувати про це, бо вже знаю, що Володимиру Сірману не раз пропонували серйозні гроші за колекційні авто, але життя апріорі не може бути предметом купівлі-продажу.

Коли юнаком Володимир йшов до армії, «купці» з військових частин були вражені віртуозністю їзди призовника, тож одразу взяли його водієм «швидкої допомоги».

Ясна річ, за нагоди він міг би розповісти їм, як шестилітнім разом з такими ж малявками на Смотричі кидався мити машини курсантів автошколи, доки вони грілися на сонечку, аби дозволили пацанятам, стоячи на підніжці (не вистачало зросту), «порулювати» бодай кілька метрів. Згодом удосконалювався у майстерності водіння, беручи участь у мотокросах.

Наразі досвідчений Володимир Сірман із задоволенням не пропускає жодного заходу в Одеському клубі авторетро імені Уточкіна, де профі змагаються і в масштабах міжнародних.

Його відреставровані авто завжди демонструють неабияку витривалість, естетичну привабливість, тож можна лише уявити, скільки часу, терпіння, сил, любові та знань віддано цьому захопленню.

Якось сів на новенького «Жигуля» і був розчарований відчуттям, ніби його роззули й примусили босоніж йти по камінню. Певне, чогось дуже важливого конструктори не змогли «вдихнути» в модель. А без цього і дуже вмілі руки не допоможуть.

Із золотими руками, як відомо, не народжуються. Працювати Володимир Сірман почав досить рано. Школярем був підручним у батька – краснодеревника, навчався «розуміти» дерево, подружився з інструментами, а головне – не боявся кропіткої, одноманітної, виснажливої роботи. Між іншим, у п’ятнадцять став повноправним членом робітничого колективу.

Так виходило, що Володимир Ферапонтович свідомо обирав таку роботу, щоб увечері бути вільним, бо саме в цій порі музиканти починають «зміну». Цей підробіток давав можливості Володимиру «вкладати» в своє хобі.

– Та й заодно релаксували мелодіями душі.

– Ні, за Союзу репертуар оркестру «просівався» худрадами відділів культури, та й поведінка музикантів регламентувалася, так що «Ах, Одесу» чи «Тум-балалайку» можна було зіграти десь годині о другій ночі, коли контроль значно слабшав.

До слова, саме кларнет, на якому неповнолітній Володимир виконав «Рондо в турецькому стилі» і «Летять перелітні птахи», чим дуже розчулив директора ткацького підприємства, допоміг йому влаштуватися мастильником до прядильного цеху.

Мимоволі починаєш розмірковувати над тим, як можуть поєднуватися ніжність флейти (саксофона, кларнета) і карданний вал автомобіля, акторський дар (а Володимир Ферапонтович знімався у фільмах) і витонченість художніх смаків реставратора старовинних меблів (ще одне захоплення Володимира Сірмана).

Мабуть, це буває з людьми, які живуть на повну і, як висловився, поет, яким «… у всьому хочеться дійти… до суті…».

… Роздивляюся салон «Хорха» – ось крісло охоронця, бар, шкіряна обшивка… Це ж скільки років життя пішло на те, аби найменша деталька ожила, засяяла, органічно вписалася в унікальний інтер’єр!

• Володимире Ферапонтовичу, щоб ви побажали водіям-початківцям у переддень свята автомобілістів?
• Якнайшвидше стати… шоферами. Не люблю слова «водій» – дуже звужує зміст професії.

Розумієте, кермувати – це все одно, що грати на фортепіано, коли ти відчуваєш найтонші вібрації автомобіля, а він відповідає тобі розумінням твого настрою, твоє дихання зливається з диханням цієї живої істоти-машини…

Лариса МАСЛОВА.

P.S. Нещодавно свій раритетний саксофон, якому не менше 150 років, Володимир Сірман виміняв на піаніно, котре так потрібно його онучці-вокалістці, яка нині вже здобуває перші перемоги. І зробив це без жалю. Як естафету передав.