ПИШАЮСЬ МІСІЄЮ БЕРЕГИНІ
І все ж слова її прадідуся, як показав час, виявилися пророчими. Хоча в дитинстві Настя ХМЕЛЮК – нині військовий психолог інженерної бригади – бачила себе лише на сцені, адже змалку захоплювалася вокалом, здобуваючи зі своїм хором чимало перемог. А ще безкінечно могла слухати розповіді найстаршого в їхній сім’ї – орденоносця, одного з тих, хто звільняв наше місто в 1944 від окупації, воїна, котрий вісімнадцятилітнім одягнув шинель, щоби захищати Батьківщину.
Багато хто з кам’янчан ще пам’ятає Володимира Миколайовича Цицуру, який зовсім юним водив свій підрозділ в атаки. Так було і на Курській дузі, коли під мінометним вогнем тринадцятеро бійців знищили півсотні ворожих обозів, фактично врятувавши дивізію.
Так от саме він, коли школяркою Настя узялася розшукувати дідусевих товаришів по зброї (і досить успішно), задоволено посміхався: «Ну, Настюшо, бути тобі розвідницею…».
– Схоже, Анастасіє, що Ваш героїчний предок посідав чільне місце у Вашому житті?
– Безумовно, бо ж ми, діти, на тих історіях виростали. Отож, упевнена, що мій старший брат (нині підполковник) обрав службу в армії невипадково, а далі вже і я підхопила естафету.
Утім, спочатку був перший етап становлення Насті Хмелюк. Ближче до отримання атестату замислювалася над тим, що має брати участь у розбудові держави в більш активний спосіб, тому і вступила до університету на відділення політології. Згодом захотілося здобути й другу вищу освіту, пов’язану з психологією.
Йшов дуже важкий для України рік – 2016. На сході відбувалося смертельне протистояння, а відтак остаточно зробила свій вибір, підписавши контракт із ЗСУ.
– А психологи, ой, як потрібні були тієї пори армії. Це ж можна сказати, мало не головна фігура в зоні (та й поза нею) бойових дій.
– Ви дійсно маєте рацію, бо ж дух зазвичай перемагає, навіть якщо боєць має якісь ушкодження фізичного плану. Але хочу внести декотру ясність у це питання – не психолог, а солдат – ключова фігура на війні.
– Ви починали з історії – політології, це знадобилося Вам, Насте, згодом?
– Однозначно, бо ж людиною, яка не знає історії рідної землі, попередніх поколінь, що клали своє життя на вівтар свободи, вкрай легко маніпулювати: патріотизм – поняття не штучне, а тим більше не тимчасове.
– Жінок і сьогодні не так уже й багато на службі? Чи були сумніви в правильності зроблених кроків?
– Я самостійно обирала цей шлях. Пригадую, коли брат вступав до військового інституту, хтось із родичів зауважив: «А не приведи, Боже, війна?». На що мама відповіла: «Що ж, у будь-якому випадку мій син буде підготовлений до неї».
А щодо моїх коливань, я наразі не можу їх згадати – значить, їх не було. А ще пишаюсь тим, що жінка у війську – берегиня, котру б посаду не займала в підрозділі.
Не погодитися з героїнею нашого нарису не можливо. І все ж деякі уточнення мені хотілося б зробити на кшталт того, що солдат, сержант, офіцер знаходяться в одній зв’язці. І хоча Настя жартує, що психолог в однострої – це військова лірика, та без неї людині, котра постійно ризикує життям, просто не обійтися. А випадки трапляються неймовірно важкі: психологічна травма там, де працюють підступні снайпери, «Гради» й «Смерчі» спалюють землю і все живе на ній, гинуть ті, з ким ти, як то мовиться, їв з одного казанка, – явище досить розповсюджене. Як допомогти людині повернути віру в себе, не дати розвинутися пережитому у незворотні комплекси – задача не з легких. А якщо боєць замкнувся у собі, не може нікому довіритися – це може мати непередбачувані наслідки, котрі зашкодять не лише йому, бо ж він є частиною команди. Тут, на жаль, має значення і наш менталітет, адже, до прикладу, в Європі, в США кожний практично має психолога, до котрого звик ходити ще змалечку разом із батьками. У нас – по-іншому. А відтак є небезпека «вибухнути» у переносному сенсі цього слова.
– Ні, дуже непросто це – військовий психолог, Настю.
– Авжеж. І ключик індивідуальний треба підібрати до кожного, хто потребує допомоги, та перед цим розібратися з діагностикою. А там, упоравшись з усім цим, дуже акуратно підвести до вирішення проблеми. Поради, диктат тут не проходять.
– Це ж скільки фахівцю треба пропустити через себе, щоби досягти бажаного результату?
– Аякже, він також жива людина – не робот, а відтак сприймає чужий біль не віртуально. І по другому не вийде – специфіка. Взагалі – це вельми тонка річ, адже маєш зберігати в собі чужу таємницю, одночасно досягаючи позитивного результату.
– Упевнені, лейтенанте Настю, що займаєтесь своєю справою?
– Більше ніж. Другої не шукаю, розуміючи, що цього прагнула завжди, що дійсно на своєму місці.
– Тож Ви і самі потребуєте час від часу розвантаження?
– Безперечно. І таке в мене відбувається у селі, де квіти, повітря, яскраві фарби й аромати…
– Давню мрію Ви здійснили – стали захисницею. А є така – менш глобальна?
– Не хочеться поділяти на «менш» – «більш». Мрію про мир і зустрічі за величезним родинним столом (таке було в моєму минулому), де панують взаєморозуміння, підтримка й любов. Такої собі гармонії, яка б додала нашій планеті (ми ж усі в одному човні) більшого комфорту і процвітання.
Лариса МАСЛОВА.