БЕЗПЕЦІ – ЗЕЛЕНУ ВУЛИЦЮ

Сигнал повітряної тривоги застав мене в центрі міста. Звісно, перше, що я мала зробити, як і інші громадяни довкола, негайно сховатися в укриття, про що, між іншим, нам неодноразово нагадують. І хотіла б послухатися здорового глузду, та не знайшла жодної вказівної таблички, котра би підказала, куди маю бігти. Отож, залишалося у черговий раз сподіватися на те, що цього разу «пронесе». Хоча за великим рахунком, це справжній ризик, виходить, якась гра в «рулетку».

Свого часу засобам масової інформації надали список існуючих у місті сховищ зі вказаними адресами. Ніби все правильно, а з другого боку, до нашої місцевості прибуло десятки тисяч тимчасово переміщених осіб, які абсолютно не знають наших вулиць. Це я знову про вказівники, котрі б дуже стали в нагоді. Це по-перше. А ще згадується розповідь знайомої, яка в перші дні війни страшенно, втім, не лише вона, переживала, що має робити, якщо раптом виникне необхідність ховатися. Тож запитала в чоловіка – військового, чи варто бігти їй до підвалу в її ж будинку? Та не так давно Інтернетом поширилася інформація, що далеко не всі підземелля можуть стати надійним прихистком. Та й усі ми чули, як у тих чи інших місцях людей елементарно завалювало після ворожих ударів під будівлями. А чому? А тому, що подібні сховища мають бути спеціально обладнані.

Ось я і вирішила пошукати такі в Кам’янці. На так званій у народі «базі Білоуса» я знайшла укриття, побудоване за всіма правилами: подвійні двері зі спеціальним засувом, які не знесе жодна «хвиля», декілька виходів, освітлення, опалення, вода, фільтраційне обладнання, санвузли, а ще індивідуальні аптечки в компактній коробці – тут і протибактеріальне, і протирвотні засоби, передбачено й радіозахисне, засіб проти отруєння… Тобто є усе для того, щоби людина могла вижити за екстремальних умов. На жаль, сюди вже давно ніхто не заглядав, не прибирав, не відновлював життєдайні системи. Бомбосховище було споруджене (не ручаюсь за точність) років із сорок тому. Сьогодні воно могло би стати порятунком для сотень людей. Цікаво, про що думають ті, кому довірили справу із цивільного захисту населення? Якщо ми впродовж багатьох років не займались спорудженням, облаштуванням місць масового захисту населення (жили одним днем?), то чому нині не спостерігається (а вже минув другий місяць широкомасштабної війни) інтенсивна робота з виправлення помилок? Що має статися, аби відповідальні за це посадовці активно почали займатися безпосередньо своїми обов’язками? Може, ми до деякої міри розбалувані гуманітарною допомогою, чекаємо, що «дяді» – іноземці займатимуться замість нас ще й улаштуванням місць тимчасового порятунку?

Взагалі сама по собі практика, коли збудовані ще за Союзу сховища, продавали чи віддавали в оренду під різні бізнесові потреби, як на мене, просто недопустима. Та попри все завдяки усіляким схемам (до прикладу, визнаючи приміщення обмежено непридатним) його спокійнісінько, бездумно «віддавали» до приватних рук. Наразі декотрі з них терміново переобладнаються для потреб воєнного часу. Щоправда, потрібна знову ж таки допомога того ж бізнесу, котрий не завжди поспішає відгукнутися, вишукуючи безліч причин, аби не брати участь у цьому. На щастя, є й люди свідомі того, що це повинно стосуватися кожного. Коли директору КП «Будіндустрія» Юрію Вершегруку запропонували поділитися бетоном, щоб довести одне з укриттів до належного стану, підприємець без зайвих слів негайно організував доставку розчину. Це той випадок, коли приклад має бути заразливим, бо віруси байдужості й безвідповідальності в прямому значенні «смерті подібні».

Коли вчергове пролунав сигнал повітряної тривоги, хтось невесело пожартував: «Та ну її, цю тривогу, хай іде услід за російським кораблем…». Але ми з вами точно не хочемо туди йти, а відтак «допоможи собі сам» сьогодні уже не працює. Тому хай кожен на своєму місці трудиться так, щоби разом зустріти Перемогу.

Лариса МАСЛОВА.

P.S. І знову – повітряна тривога. Але за місцем моєї роботи, неподалік є укриття, на що вказує декілька табличок, яке вселяє довіру. По-перше, підземелля (ще тих часів) з міцного каменю, досить просторе, освітлене. Є лавочки, стіл, піддони, на котрі можна кидати матраци, пожежний куток з інвентарем, повний (особисто перевірила) бак з питною водою.

Щоправда, є деякі недоліки. Сподіваюся, що відповідні служби можуть швидко їх усунути.

Та в повітрі зависає усе те ж питання: «Як мешканцям інших частин міста в разі безпеки можна знайти прихисток?». Хоча є ідея: можливо, кожному з нас треба хоча б поцікавитись на цей рахунок у відповідних міських структурах.

Поділитися в соціальних мережах