СВІТ ВСЕ ОДНО МИЛИЙ

Іде 13-літня Ганнуся неозорим полем за важкенним німецьким плугом (його називали «букером»), який тягнуло четверо коней, – простоволоса, ноги в кров збиті, нема коли з подружкою словечком перекинутися. А та попереду скеровує гривастих. Обидві добряче втомилися. Отож, з нетерпінням очікують на обідній дзвінок, коли їм видадуть заповітний «черпак».

Усе строго розраховано: кожному дістанеться лише один.

– Ну, а там хоча б щось суттєве плавало? – розпитую 90-річну Ганну Василівну КАТЕРИНЧУК із села Вільне.

– Еге ж, – відгукується з гіркотою, – крупа крупу наздоганяла…

У 44-ому все трималося на конях і жінках – ніякої техніки, чоловіки – в дефіциті.

«Ну, Ганнусю, напише тобі татко з фронту й чекатиме листа від рідненької донечки», – казав на прощання Василь Гончар, вирушаючи на війну. Скільки не виглядала дівчинка поштаря – усе марно, зате на сільську раду прийшло, врешті-решт, повідомлення, що батько її пропав безвісти. От і тулилися всі в маленькій кухоньці, бо ж хазяїн так і не встиг побудуватися.

Наплачеться, бувало, Ганя, згадуючи, який татко був жвавий і веселий. Як збереться молодь «класти постанову», кликали Василя – і співав, і байки розповідав. Після концерту мала Ганнуся вдома доповідала: «Мамо, а з татка люди сміялися…».

А от повоєнний час у героїні нашого нарису складається з вельми невеселих картинок.

Ще до війни відходила Ганя у «ходаках» (плетені капці) та у вбогій одежині чотири класи – та й на тому стало. Мама Сяня ще до заміжжя лікнеп закінчила. «Доки букву якусь розбереш, можна стайню від гною почистити», – пригадувала свої «університети».

Так що наука вивчалася переважно на колгоспних «нормах» у чотири гектари (підліткам, щоправда, «нарізали» половину від того).

«Наробилася я в тім колгоспі, –  зітхає Ганна Василівна, – і буряк, і пшениця, котру жали вручну, потім «клані» подай на підводу, а далі хутко біжи до молотарки, а опісля солому поскладай… Вози після дощу застрягали на полі, то вже на плечах носимо снопи до дороги… А то ячмінь загадають везти до Кам’янця: дорога з ухилом донизу, коней несе, а я втримати їх не годна. Ото намучишся, наплачешся…».

У 47-ому люди до «західної» ходили міняти щось на продукти. Повернувся сусід звідтіля: «Ганю, – гукає, – там Сянька чотири відра картоплі, ще щось наміняла, треба помочі…».

Сонце вже заходить, Ганя, зірвавшись, біжить до Мілівців, а там Збруч потрібно перейти – де ж того броду шукати… Виборсалася ж усе таки на берег, у якісь ліси погналася, блукає… Як же на те Івана Пусте вийти – уже в темряві добрела до вокзалу… От уже обидві, плачучи, йдуть на Кудринці, на пором…

Десь тієї пори з’явився у селі немолодий хлопець – за тридцять йому було. Пройшов німецьку неволю, тікав, потрапив до концтабору… Коли в’язнів нарешті звільнили, важив 39 кіло. Втім, його одразу взяли до армійських лав, брав участь у бойових діях, заробив контузію й осколок у хребет, з тим і повернувся додому. «Хоч би, – думала Ганя, – засватав мене. Хату би поклали…». За деякий час так і сталося.

Чи легшим стало її життя з Андрієм? Мабуть, що так, бо ж ділили все тепер на двох. І втрату шестимісячної доньки, й непрості турботи по господарству, й питання, пов’язані з освітою сина, який не тільки закінчив виш й аспірантуру, а захистив кандидатську.

У 1954, коли українці масово виїжджали на цілину, аби заробити непогані гроші, Ганна теж мала наміри покращити їхній добробут поїздкою за чотири тисячі кілометрів від дому.

«Ні, Ганно, – рішуче відмовився чоловік, – мені життя стільки гарячого сала залляло за комір, що я нікуди не поїду з рідного краю: тут моя земля, родина, доля – годі мені вже кочувати…».

І дійсно, маючи золоті руки, світлу голову, працював день і ніч, аби звести красивий, просторий дім, довести до ладу обійстя, упорядкувати сад з городом.

Невістка з Києва, наїжджаючи час від часу до Вільного й спостерігаючи, як мама Ганя жодної хвилинки не має на відпочинок навіть попри свій поважний вік, лише головою похитає: «Ой, село – це рабство»…

Буває, онуки, приїхавши погостювати, просять бабусю розповісти про минуле, і тоді на якусь мить вона розгубиться: а з чого почати, щоб про головне не забути, адже стільки всього було…

Може, про те як у голодовку крадькома визбирували колоски на колгоспному полі, за що можна було й отримати строк у в’язниці? Або ж як їм, молодесеньким дівчаткам, так кортіло піти до клубу «на музики», а нема в що вбратися – тож у випраній біленькій сорочечці, чимось підперезані туляться несміливо в кутку, не сподіваючись, що хтось зверне на них увагу. А як вам, дітки, оце – серед ночі Ганна швиденько одягається, біжить надвір до погреба, щоби наповнити баночки сметаною (котрої самі не їдять) і бігом до Кам’янця, на підзамецький базар. Звісно, пішки. А звідти ще хутчіше (і знову ж ногами) додому, бо з обіду треба виходити вже на колгоспне поле – робота й погода не чекають…

Онук з онучкою слухають уважно, не помічаючи, як по щоках котяться сльози. Недаремно майже щовечора телефонують бабусі Ганні, розуміючи, як їй важко нині: уже два десятиліття, як відійшов у вічність її чоловік – дід Андрій, дев’ятнадцять років тому трагічно загинув й син Микола, людяності й вихованості котрого односельці дивувалися, коли він був ще хлопчаком.

Щозими онук приїздить за бабусею аж зі столиці, щоби найхолоднішу пору вона могла спокійно посидіти в теплі, зі зручностями.

«Ну, січень – лютий я ще терплю, – посміхається Ганна Василівна. – Та коли приходить березень – великий неспокій охоплює! Я сиджу тут, а там – в селі – весна! А що це означає для сільського мешканця? Земля кличе!».

Між іншим, для Ганни Василівни Катеринчук земля має особливу вагу: вона не тільки годувальниця, а й святиня, на котру нікому не дозволено зазіхати.

І тому чутками про продаж її жінка щиро обурена, бо за неї кров’ю і потом заплачено багатьма поколіннями.

Коли Ганна Василівна в 59 вийшла на пенсію, не на жарт перелякалася: «Це що – смерть?! А як же я тепер без роботи?».

Утім, даремно вона хвилювалася, бо як з’ясувалося, для людини праці вона ніколи не закінчується.

За давньою звичкою жінка прокидається о третій ночі з думками на кшталт таких – «дині маю вибирати, моркву копати, горіхи сушити, виноград дійшов, яблука падають…».

Дивлюсь на город господині – ні бур’янинки, чорніє, наче щойно виораний, хоча картопля викопана нещодавно…

«А я бур’янець цей, – жартує, – не пускаю на свій город, ми з моєю сапою не жалуємо його».

У дворі, в хатах – чистота, все на своєму місці, вибілено, випрано… От що то багатолітня звичка – пильнувати порядок! Звичайно ж, підтримувати його справа непроста, та інакше наша героїня не може.

«Інколи сльози мимоволі течуть, – розмірковує, – але слава Богу і за добре, і за зле… Ось дев’яносто років прожила, та світ все одно милий…».

Лариса МАСЛОВА.