НАЙВЕЛИЧНІША З РЕЛІГІЙ – ЛЮДЯНІСТЬ

Довгий час вірою і правдою він служив своєму господареві, тож того дня зрадів, коли його нарешті спустили з ланцюга і запросили до автомобіля.

У лісі його міцно прив’язали мотузкою до дерева. Доброму собаці здалося, що це якась гра, і він весело завиляв хвостиком.
Та хазяїн чомусь швидко закрокував до дороги, за мить машина рвучко зірвалася з місця.
Пройшло три або ж і чотири дні. Немолодого Рекса мучили спрага й голод, а в затуманеній свідомості пульсувало лише одне запитання: «За що?!».

Цьому собаці повезло: його знайшли діти й потягли на курточці зневодненого, ледве живого до себе додому…

Жаль, що в нашій державі не започаткували орден «За людяність». Більше того, часом тим, хто рятує братів наших менших, не тільки не дякують, а й ще лихе словечко навздогін посилають, мовляв, «шизануті якісь», «нема їм що робити…».
Хоча волонтери громадської організації «Душа бродяги», очолюваної Анжелою Швець, зневажали би себе, якби очікували винагороди за добрі справи.

Між іншим, Анжелин ранок починається не з кави, а з тривожних дзвінків і SMS про знайд: когось витягли з-під коліс авто, над іншим так познущалися, що доведеться виходжувати місяцями, а буває, що хвору тваринку викинули на смітник разом з непотребом.
Доглядальники з «Душі бродяги» не знають вихідних, бо крім основної роботи й сімейних турбот, зголосилися добровільно лікувати, відгодовувати, стерилізувати безпритульних собак і кішок.

Волонтер Оксана Жончук розповідала, як якась жіночка, дізнавшись, що вони за важку, брудну, виснажливу роботу не отримують ні копійки, була вкрай здивована. Й насправді, якщо не організувати у власній голові «генерального прибирання», неможливо зрозуміти, чому ці люди їдуть у складних випадках до ветеринарів обласного центру, оплачуючи зі своєї кишені пальне, приносять з дому корм, дезінфікуючі й мийні засоби, посуд, грілки, ковдри…

Надихають і моменти, коли абсолютно незнайомі громадяни, прочитавши в мережі, що потрібна термінова допомога, надають її, не називаючи своїх імен. «А навіщо, – посміхаються, – просто небайдужі».

Треба віддати належне й місцевій владі, котра оплачує стерилізацію тварин, їхнє лікування – безумовно, лімітовано. А що вже «зверх» – проблеми волонтерів. Що спонукає цих дівчат і хлопців жертвувати часом, сімейним бюджетом, дохідливо пояснив один мудрий священик, назвавши приручених нами багато віків тому тваринок «Божими дітьми». «Отож, – як уважає отець, – …ми всі разом живемо в одній… домівці: Бог, люди і тварини».

Стаціонар Анжели Швець, котрий опікується виключно немічними, травмованими, пораненими, утримує на сьогодні до півсотні собак і понад два десятки котів.

І треба відзначити, докладаючи героїчних зусиль, адже притулок може опинитися невдовзі просто неба. Наразі з доброї волі однієї зі своїх помічниць орендують її приватну власність – будівлю в приватному секторі на Руських фільварках. Але скільки доводиться нашим ентузіастам витримувати скандалів, ковтати образ з приводу того, що собаки, бачте, гавкають. А хіба на подвір’ях місцевих мешканців хвостаті охоронці не гавкають – щебечуть по-солов’їному?

Була я і в приміщенні притулку – тамтешній чистоті можуть позаздрити декотрі господині.

Безперечно, в ідеалі цьому стаціонарові знайти б місце подалі від житлового кварталу. І таке було запропоновано департаментом житлово-комунального господарства міської ради на території військового містечка. І тут постало питання: як із виділених міським бюджетом 480 тисяч гривень із повністю зруйнованої котельні збудувати притулок? За оцінкою проектувальника, це неможливо: потрібні більш солідні кошти.
По-перше, а по-друге – земля під котельнею належить Міністерству оборони, котре будь-якої миті захоче відібрати її.

Йшлося і про другий варіант – ділянці на учгоспі. І знову ж таки зведення має починатися з нуля. А це теж немала сума. От і виходить – «стратити не можна помилувати».

А вихід з даної ситуації потрібно шукати негайно, бо якщо притулок опиниться на вулиці, мешканцям міста та й околиць доведеться потерпати від неконтрольованості чотирилапих «безхатьків».

Намагаючись узяти коментар з приводу можливих варіантів вирішення цієї проблеми, кореспондент так і не зміг ні поспілкуватися особисто, ні в телефонному режимі з директором департаменту житлово-комунального господарства міської ради Олександром Бабчинським. Знаходилися різного роду причини, хоча, на нашу думку, навіть за карантинних умов доступ до посадовців у державних установах не повинен бути таким тернистим й ускладненим.

У високоцивілізованих країнах, створюючи гідні умови для найближчих людству тварин, вбачають у цій турботі користь для виховання найкращих людських якостей й підняття моралі.

Інколи нас шокує витонченість цинізму й дикунські прояви наджорстокості в соціумі, та не треба бути психологом, щоб знайти витоки цього – відсутність емпатії, милосердя, котрі не можуть сформуватися без контактів, турботи про беззахисних «братів молодших».

«Любити вчіться, люди, у собак» – не перебільшення і правий наш сучасник Розенбаум, коли стверджує: «Нам до собак іще рости, щоб їхньої сягнуть шляхетності». Це доводить уся багатовікова практика співіснування людини з чотирилапими сусідами.

Отож, дуже хочеться сподіватися на позитивний фінал історії. Можливо, й на якісь кроки з боку спонсорів, адже недаремно в наш час народився вислів: «Найвеличніша з релігій – людяність».

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах