ОЧІ ГОВОРЯТЬ ПРАВДУ

Проїздом через містечко зупинилися біля аптеки, стали в чергу. До двох кас – чоловік тридцять.
– Ходіть сюди, хлопці, тут і за готівку, і карткою, – мовив чоловік із меншої черги. І всі відступили від провізорського віконечка. Наче шеренга по команді.

І поки двоє з нас замовляли й розраховувалися, стояла тиша. Я аж оглянувся, ковзнув по очах чоловіків та жінок. Рідко хто молодший сорока. І ні настороженості (якої чекаєш у незнайомому середовищі), ні співчуття з жалем (так ніби з тобою вже прощаються, бо ти у формі, й кожний день може бути твоїм останнім).

Ці люди не в далекому тилу, щоб так дивитися. Тут, у прифронтовій зоні, цивільні свідомі того, що вони не менш вразливі, ніж ми. Ми хоч озброєні й оснащені касками та бронежилетами.

Надія, довіра і ще щось більше. Надія і довіра до нас – це залишиться з цими людьми, коли ми вийдемо з аптеки. У їхніх поглядах більше. Те, що візьмеш з собою, якщо навіть не захочеш нічого брати. Не важке, але вагоме. Щось таке, що не позбавить болю, як оце куплений «Німід», але додасть сили чи рішучості.

За цей особливий і синхронний крок назад, так щиро зроблений чергою незнайомих між собою чи малознайомих людей, можна зробити тисячі кроків уперед. Там, де йти вперед ризиковано, де навіть вовки с*ати бояться.

Зробимо!

Михайло ЦИМБАЛЮК.

Поділитися в соціальних мережах