Я плакала за чужих дітей
У сільського жителя день минає досить швидко. Зі світанком встає, а там вже, дивись, сонце опускається за обрій. У постійному русі й Ганна Шиманська з с.Супрунківці. Поки обійде свою корівку, курочок, шмат городу, то й не зглянеться, як вечоріє надворі.
Працювати на землі життя й навчило, й змусило. Спочатку варила сиропи на харчокомбінаті й корівники будувала. З приходом у колгосп жінка хоч і виконувала паперову роботу, трудилася бухгалтером машинно-тракторного парку, а після закінчення Хотинського сільськогосподарського технікуму заступила на посаду бухгалтера по тваринництву, руки все одно були мозолистими від праці.
– То буряки нас відправляли сапати, то в нічну зміну сіно на тік возити. А як нароблялися біля землі трактористи, комбайнери, доярки, різноробочі. За цих людей хіба подумали ті, хто хоче дозволити її продаж. Тоді з торбами підемо, бо наші чорноземи нас годують. У нас в селі руками й ногами проти відміни мораторію, – ніби відкрилася стара рана у Ганни Василівни.
Постійно шукає хвилюючі теми на сторінках «Краю Кам’янецького». Життя, як дорога, петляє в різні боки, й не знати, який сюрприз піднесе наступного разу – чи тариф за транспортування газу, чи зменшення субсидій, тому треба дізнаватися правду. Жінка зізнається, що відкладає все, коли листоноша приносить свіжий випуск газети. З тижневиком вона не розлучається ще з часів «Прапора Жовтня», «районку» виписує за влучне слово, доступність, інформаційну насиченість, кросворди, гороскопи…
Окрема тема для нашої шанувальниці – герої нового часу. Сама має сина-військовика Сергія. З 1993 року присягнув на вірність Батьківщині, не змінює своєму слову і по цей день. А якось приїхав до матері з Полтави й попросив вибачення, незвично, щемливо. Тільки тоді Ганна Шиманська дізналася, що її Сергійко встиг побувати у пеклі війни на сході, добровольцем визвався, бо захищати свій дім – не лише носити погони, а й дати відсіч тим, хто прийшов сюди без запрошення.
– Я плакала за чужих дітей. Скільки хлопців з села ми проводжали туди, де ворожі кулі підстерігають кожну секунду. Нестерпно дивитися на неньок, які не можуть відпустити, і не в змозі перебороти рішення справжнього чоловіка. Тепер телефоную до дітей, обов’язково повинна почути з того боку синівський голос, а не лише «привіти» від дружини.
Та хіба вони слухаються батьків. З грудня відрядився у складі миротворчої місії в Конго, тож мамине серце повсякчас не на місці.
Юлія ЛІЧКЕВИЧ.
Автор:
admin
