НАЙБІЛЬШЕ ВДЯЧНИЙ ГОСПОДУ ЗА СВОЮ РОДИНУ

Про голову Кам’янець-Подільської районної ради Михайла СІМАШКЕВИЧА без особливої скромності можна сказати, що його знають скрізь: на Хмельниччині, в інших областях України, в столичних провладних кабінетах та й за кордоном.

…Він уміє, знаходить шляхи, щоб «відчинити» будь-які двері, якщо треба вирішити нагальні (колись для Кам’янця-Подільського, а нині для однойменного району) питання. Хтось йде назустріч, допомагає і вирішує, а хтось – намагається якнайшвидше позбутися неочікуваного гостя…
Але Михайло Євстафійович не з тих, хто уміє легко здаватися та відступати, бо ж недарма виборці дві каденції поспіль довіряли йому керувати містом, а сьогодні – об’єднаним районом.

Перемоги і невдачі, досягнення і недоліки – це все у Сімашкевича є. Він живе, як кажуть, на повну. То ж який він – Михайло Сімашкевич? Спробуємо допитатися… Адже на його життєвому порозі виповнюється славних, сповнених десятками добрих справ, 60 літ!

– У народі кажуть, кожен кулик хвалить своє болото. А кожен козак – свій рідний край. Що для Вас означають ці поняття – «люблю свій рідний край»?

– Мій рідний край для мене – це дещо більше, ніж місце народження, це щось, що неможливо пояснити словами, адже воно викликає позитивні емоції, теплоту та щирість, приємні спогади й бажання жити. Немає нічого кращого за рідний край, де мешкали твої батьки, де живуть твої діти та онуки, де разом з тобою твої спогади з дитинства та пліч-о-пліч крокують вірні друзі. Все це дала нам мала батьківщина. Тому шаную, безмежно люблю оте найрідніше!

– Хто став для Вас школою життя? За кого Ви вдячні долі?

– Напевно, багато людей зустрічалися на моєму шляху, які були прикладом для наслідування. Від кожного я намагався брати лише найкращі риси, адже наше життя і так має багато негативних перешкод. Завжди намагався жити так, щоб змінити світ на краще: допомагати людям, жити по совісті, чути оточуючих, нести добро і світло.

Ще дуже переймаюся життям бездомних котів та собак. У дворі у мене вони завжди можуть знайти прихисток і смачно попоїсти. Але найбільше вдячний Господу за свою родину!

– Хотілося б згадати про щаблі Вашого зростання – як особистості, керівника.

– Починалось все на електроприладі, де я був простим робітником. Далі – школа міліції і карний розшук. Наступний щабель – податкова. У 50 – міський голова. Ну, і сьогодні – голова районної ради.

– Михайле Євстафійовичу, що нині не склалося у міській владі, або що потрібно зробити, аби не було протистоянь у прийнятті надважливих рішень для Кам’янця-Подільського під час пленарних засідань?

– Стати міським головою – це лише 40 відсотків успіху. Все решта – важка, щоденна, виснажуюча, компромісна, мудра, конструктивна робота. Вираз «я так сказав», тут не проходить. Ця посада, в першу чергу, – відповідальна, набагато важча, ніж бути безробітним або навпаки – в бізнесі, де ти можеш все прорахувати від А до Я. У міськраді все можуть враз зупинити депутати своїм рішенням. На комісіях хтось скаже, що має інше бачення щодо того чи іншого питання – і край. Тому – лише конструктив. Здоровий глузд має перемагати. Очільник має володіти, в першу чергу, такими якостями як: дипломатія, ініціативність, гнучкість розуму, прагматизм і чесність. А власні амбіції тут мало допоможуть. Тож або пан, або пропав.

– Яких змін, на Ваш погляд, потребує сьогодні Кам’янеччина? І що має відбутися, щоб громада насправді відчула, що від неї дійсно щось залежить?

– На моє переконання частково позитив уже є – дороги. Я ніколи не любив популізму і «солодких» слів. Кожен має займатися своєю роботою. Якби це популістично сьогодні не звучало. Так, громада має висловлювати своє бачення, проте професіонали і спеціалісти мають сказати кінцеве слово.

Мені прикро, що не всі можуть тверезо думати. Неодноразово повторював, що спасіння потопаючого – в руках самого потопаючого. Чомусь багато хто вважає, що до нас хтось має прийти і зробити нам те чи інше. Цього ж не буде! Про це свідчить життєвий досвід.
Однак знаходяться й такі, що все, щоб ти не запропонував, їм не до ладу. Згадайте, які б проєкти ми не робили, завжди були ті, кому все не так: чудовий проєкт зони відпочику в каньйоні – ні; лебедине озеро і лебеді – ні; реконструкція парку – ні; підземна парковка – ні; скульптура туристу – ні; вишиваний тротуар – ні; дегазація полігону – ні. І я можу ще півгодини продовжувати… Місто не може стояти на місці, світ рухається вперед, і те, що бабуся хоче і пам’ятає, внуки не завжди сприймають і бачать зовсім з іншої проєкції. «Дерев’яні» керівники – це кінець розквіту та прогресу в будь-якій громаді. Якщо за рік жодних змін, а лише за течією попередників і проїдання грошей на заробітню плату – амба.

– Керувати об’єднаним районом важче, ніж містом?

– Не те, щоб керувати, сьогодні керівників вистачає: це голови громад, депутати, районна адміністрація. Районна рада є «службою порятунку», отим з’єднувальним кільцем між усіма, хто керує. Пройшовши таку школу життя, мені, напевно, вже все під силу.

– Можете відверто сказати, як Ви переживаєте свої невдачі? Вони Вас розслабляють, а, може, загартовують, чи просто руки опускаються?

– Невдачі… Ще й як. По-різному буває. Інколи й охоплювало розчарування, руки опускалися, інколи навпаки, сили додавало. А сьогодні спрацьовує знову ж таки досвід: обдумати, зважити, зустрітися, обговорити, направити у правильне русло, або визнати свою помилку. А емоції, крики, образи – це не моє.

За своє життя я вже сотні разів бачив тих, хто намагався підло та несправедливо зводити зі мною рахунки. Після вони втрачають фарт і стають невдахами. Закон бумеранга, напевно.

– Михайле Євстафійовичу, могли б зараз сформулювати основне правило свого життя?

– Воно незмінне – головне в житті бути людиною!

– У Вас чимало є грамот, подяк, інших цінних нагород? А яка відзнака найдорожча?

– Повірте, кожна подяка, відзнака чи грамота – дуже важливі для мене. Адже за ними стоять люди і гарні справи. Проте найбільша відзнака мого життя – онуки. І їхня вдячність, і увага тепер для мене найдорожчі!

– За роботу у владі доводиться платити щонайменше здоров`ям і тим, що не бачиш сім`ї. Чи завжди вистачало у Вас часу приділити увагу своїм рідним? Маю на увазі дружину, доньку, онуків?

– Я вкотре, користуючись нагодою, дякую своїй родині за розуміння та підтримку. Направду, вихідними ми намагалися хоча б декілька годин набутися разом за вечерею або насолодитися прогулянками на природі. Коли я бачив їхні щасливі очі, любов, розуміння та підтримку, мені здавалося, що більшого для батька, чоловіка, дідуся і не побажаєш.

– Чимало хто знає Вас не тільки як керівника, а й як людину, яка полюбляє жарти. Стільки анекдотів, як знаєте Ви, не кожен може запам’ятати, тим більш потрібне ще й вміння їх донести. То ж як, для наших читачів у Вас найдеться щось цікавеньке?

– Якраз на тему дня – про самоврядування. Як жартують у народі, воно стало самоврятуванням. Бо ж всі ті високі обіцянки від держави не завжди доходять до низів. Отож, з цього приводу й анекдот.

Зустрічаються два куми.

– Слухайте куме, мене дружина вже дістала.

– Що таке?

– Та зранку каже: «Дай гроші», в обід – «Дай гроші», ввечері – «Дай гроші». І так три місяці.
– А куди ж вона їх діває?
– Я не знаю, бо ще жодного разу не давав.

– Михайле Євстафійовичу, від Вас і Вашої команди постійно чогось чекають, а точніше – вагомих кроків щодо соціально-економічного розвитку краю. Тож щоби не було, як у тому анекдоті, хай Ваші плани і сподівання людей здійснюються… А ще у переддень ювілею ми Вам зичимо міцного здоров’я, стабільності, благополуччя та добробуту.

Надія ЄРМЕНЧУК.