Напередодні Великодня волонтери Кам’янця-Подільського з гостинцями провідали захисників на передовій

Шостий рік війни в Україні. В черговий раз волонтери Хмельниччини зібрали величезну передачу і вирушили з нею на схід країни. Долучились всі – школи, кафе, їдальні, сільські жителі. З 12 квітня у Кам’янці-Подільському розпочався збір необхідних речей для наших захисників. Тут і основні маскувальні засоби (маскувальні сітки та костюми снайперів «кікімори»), виготовлені ГО «Жіноча Сотня», і необхідні речі, які принесли небайдужі кам’янчани. Все, що зібрали, спакували й завантажили в автомобіль Костянтина Мазія. Щиро дякуємо за допомогу Юлії Дрозд, Юлії Сабат, Михайлу Посітку, Людмилі Шидей, Костянтину Мазію, Валентині Сєровій, Валентині Магілат, Зінаїді Климишиній, а також тим людям, які не назвались, а просто принесли передачу для наших бійців.

У Хмельницькому завітали в волонтерський центр «Яворина», голова якого Тетяна Бондарчук виступила організатором даної акції. Тут нас чекали уже два вантажних буси. Волонтерський пункт був заповнений питною водою в пляшках, харчами домашнього приготування, одягом. За дві години все це завантажили і вирушили в дорогу. Останнім пунктом поповнення багажу став волонтерський пункт «Яворини» в Старокостянтинові. 42 відра домашніх вареників, банки з березовим соком, великі буханки хліба, довжиною до 1,5 м, консервації, овочі, фрукти, засоби гігієни, солодощі – понад п’ять тонн вантажу і все це увійшло в два буси. У Старокостянтинові заїхали до місцевої церкви, де отець додав до гурту ще один ящик смаколиків і поблагословив нас у дорогу.

До першого пункту призначення ми їхали, не зупиняючись, 20 годин. Це був дитячий притулок «Отчий дім». Юрба діток зразу оточила буси. Вони дуже раділи новинам та гостинцям з мирної землі. Вивантаживши речі, котрі призначались діткам, ми розпочали фотосесію. Діти були в захопленні від отриманих подарунків та змоги сфотографуватися із волонтерами. У цей день вони отримали багато дитячих яскравих енциклопедій, а ще іграшки, одяг та солодощі. Господарі притулку гостинно запросили нас до своєї оселі, ознайомили з побутом, з гордістю показували витвори своїх вихованців, серед яких було чимало дитячих малюнків. А ще пригостили смачним обідом. Гарячий борщ та сало ми оцінили після довгої подорожі. Подякували – і знову в дорогу.

Приїхали до батальйону добровольців, де командиром чоловік з позивним Да Вінчі. Нас там теж радо зустрічали. І в дорослих, не менше ніж у дітей, в очах світилася радість від приїзду волонтерів. Навколо висіло багато маскувальних сіток, серед яких я впізнала дві наших, ті, що сплели в ГО «Жіноча Сотня»». Ви уявляєте, як це бачити свої вироби в дії і усвідомлювати, що вони стали в нагоді для цих струнких мужніх хлопців у камуфляжі? А ще дитячі малюнки, вони з обережністю виставлені вздовж коридорів. Це обереги для наших військовиків, підтримка з мирної землі. Найбільше здивування й захоплення у хлопців викликали великі хлібини, завдовжки близько 1,5 м, які ми їм привезли. Натомість бійці підписали нам прапор. За автографами цих людей варто їхати стільки кілометрів!

Наступна наша зупинка – ще один добровольчий батальйон. Вивантажуємо гостинці, фото на пам’ять з військовим з позивним Санта, і в дорогу. До вечора добрались до пункту парамедиків. Вже почало темніти, коли посортували харчі. На кожну точку в нас було припасено по 8 відер вареників з сиром, картоплею, капустою, вишнями та пельмені. А ще сало, якому завжди і всі раді. Медики запросили нас на ночівлю. Нам приготували теплий душ, кімнати з ліжками, смачну вечерю. Після довгої дороги та душевної розмови з хлопцями, розійшлися на нічліг. Мені дісталось ліжко, над яким висіла дитяча картинка-сувенір у вигляді прапора, зроблена учнями Кам’янець-Подільської ЗОШ №15. Пригадалось, як три роки тому ми відправляли листи на передову, серед яких була й ця картина. А тепер я тут, біля неї. І так стало тепло на душі. Майже у всіх кімнатах стіни прикрашені дитячими листами та малюнками.

Вранці, поснідавши у своїх друзів-медиків, ми вирушили далі. Буси уже були легшими наполовину. У повітрі запахло морем.

У Донецькій області часто повторюються назви населених пунктів, тому нам довелося трохи поблукати. Перед очима відкрилися жахливі картини: заміновані узбіччя доріг, розбиті будинки, паркани, зрешечені кулями та осколками. А поруч – люди, переважно похилого віку, садять городи, палять сміття. Хатки чепурненькі, підфарбовані, садочки квітнуть. І хоча о 8-й вечора вони періодично чують недалекі обстріли, та переїжджати з нажитого місця не поспішають. Можливо, їм немає до кого переїхати? А ще зустріли юрбу дітей на колишньому пасовиську, пригостили їх ящиком домашніх пиріжків.

Наступна наша зупинка у 8-му батальйоні УДА (командир Червень). Тут знову серед маскувальних сіток, що виконують захисну роль, відразу впізнаю почерк «Жіночої Сотні». Сітки, хоч і вицвіли від сонця, але не порвались – якісно дівчатка плетуть. Командира на місці поки що немає. Ми вивантажуємо чергову партію передач. І знову у військових захоплення від велетенського буханця хліба. На дворі затяжний дощ, але це не псує настрій. Смачненько пообідавши, поспілкувались з дівчатками в їдальні, обмінялися фотками та номерами телефонів. Нас запросили в штаб, де ми зустрілися із легендою-командиром з позивним Червень. Він розповів як живеться на передовій та вручив нам подяки. Серед нагороджених була і я. Для мене це висока честь, тим більше – отримати її із рук командира!

Знову дружні обійми, щирі побажання і ми вирушаємо далі в дорогу. На нас чекала зустріч із молодими бійцями з добровольчого батальйону Правого Сектора. Сутеніло, дощило. Нас зустрів супровід і ми приїхали на місце. Дівчинка, років 20-ти, знайомила нас зі своїми молодшими «бійцями» – котами, кошенятами та собаками. В кожній точці, куди б ми не завітали, були свої улюбленці і їх багато. На стінах, замість коврів, шпалер, «квітли» дитячі малюнки та листи. Бійці були малослівними, але привітними. О 20.00 почулися обстріли. «Так майже щодня о цій годині», – сказав один із бійців та порадив вирушати скоріше додому. Ми проїжджали вузькими вуличками без включених фар, бо було небезпечно світитись. Лише десь через кілька кілометрів відчули себе в безпеці, включили фари і подались в далеку, але мирну дорогу. Кожен із нас мовчки переживав побачене, співставляв із картинками з телевізора. Все виглядало не так, як висвітлюють ЗМІ. Там інше життя. Там наша золота молодь. Вона не в барах висиджує, вона бореться за мир в нашій країні, за майбутнє своїх, ще ненароджених дітей. Ми, добровольці та волонтери, ще не знаємо, як розв’яжеться ця затяжна ситуація, але нам потрібно бути разом. До перемоги!

Лариса Діновська.

Додати коментар