ВИЙТИ – ОЗНАЧАЛО СМЕРТЬ

Старший сержант Дмитро (позивний «Дік») міг залишатися вдома. Тримати на руках найменшого сина, проводжати двох старших до школи, але вже третій рік захищає Україну. Бойовий досвід здобув ще 2014-го під Волновахою.

• Тоді ситуація була спокійнішою, ніж нині, – пригадує чоловік. – Ми стояли на охороні, бої точилися далеко від нас. Згодом я демобілізувався і повернувся до цивільного життя та продовжив займатися будівництвом.

Однак ранок 24 лютого 2022-го докорінно змінив життя мільйонів українців. Вже за три дні Дмитро знову був у строю. Став частинкою потужної команди саперів Центру розмінування.

• Я – батько, чоловік, патріот своєї країни. Не міг дозволити, щоб війна дійшла до мого дому і щоб ці страхіття пережили мої діти. Вивчився на сапера та поїхав у зону бойових дій.

За ці три роки військовий не раз їздив у ротації в зону проведення активних бойових дій, часто – як командир групи. Виконував завдання на Херсонщині, Харківщині, Донеччині. Розміновував дороги під обстрілами, перевіряв шляхи, щоб техніка могла йти вперед, підривав мости, щоб ворог не прорвався, заміновував ділянки, аби сповільнити наступ росіян, розміновував деокуповану територію:

• Першу ротацію відбув на Харківщині. Підривали берег, щоб російські танки не прорвалися вперед. Перевіряли дорогу для піхоти, яка йшла в наступ. Знаходили та знешкоджували протипіхотні міни МОН-50 і ОЗМ. Тоді росіяни не використовували дрони так масово, як зараз. То ми могли вдень працювати. Зараз через скупчення дронів зі скидами вдень небезпечно навіть носа з бліндажа показати.

Після деокупації Херсону, перевіряли державні будівлі, чи не залишили там росіяни смертельної пастки. Також працювали в лісопосадках, де знаходили снаряди, що не розірвалися. Увесь російський непотріб утилізовували.  Натрапляли і на мінні поля окупантів.

На війні, як стверджує «Дік», немає легких завдань. Всюди чатує небезпека, адже сапери – це ті хлопці, які першими йдуть туди, де може бути смертельна пастка. А вже за ними йдуть інші:

• Мабуть, на все життя запам’ятаю, як ховалися в трубі від ворожих дронів зі скидами. Сиділи там дві доби. Вийти – означало смерть. Над нами постійно висів дрон. Тільки висунешся – скид. Просто сиділи і чекали. Не хотілося ні їсти, ні пити. Коли дочекалися слушного моменту, нарешті добралися до своїх. Тоді довелося добре побігати невідомою місцевістю.

Нерви лоскоче кожен виїзд. Особливо коли їдеш на броньовику, знаючи, що попереду може чекати будь-що. Але страх зникає. Залишається лише робота. Адреналін шкалить – і ти працюєш.

Дмитро добре знає, як це зібрати всі сили, вискочити під обстрілами, виконати завдання і вийти живим. У такі моменти, як зізнається, найбільшою мотивацією є сім’я. Уже три роки, як Дмитро поклав на паузу цивільну професію будівельника і став щитом для своєї родини та України. Замість фону дрелі – тепер вибухи, замість будматеріалів – дрони, замість пилу від бетону – пил від обстрілів. Тепер це його реальність, адже його мета – мирне щасливе життя для усіх українських дітей.

Будь як Дмитро, захисти своїх рідних та країну!

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».

Поділитися в соціальних мережах