Прогулюючись Кам’янцем-Подільським, Сергій ХОХЛОВ потрапив на вулицю Героїв Маріуполя. На душі стало до щему болісно, а на очі навернула скупа чоловіча сльоза. Чи думав він, що колись це місто може стати його другою домівкою?

Війна застала в Маріуполі

Вперше сюди маріупольчанин потрапив у юнацькі роки, коли після школи поступив у Кам’янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище. Відразу юнак закохався у «квітку на камені». Але доля військових – непередбачувана. Після училища сапер Сергій Хохлов потрапив в одну із військових частин, що дислокувалася у сусідній Тернопільській області в Скалі-Подільській. Кадровий військовий служив у радянській армії і завершив службу в званні капітана. Як каже сам Сергій Михайлович: «З армії пішов у 1996 році, коли там розвалюватись все почало. Тож повернувся в рідний Маріуполь і поступив на службу в міліцію». Після 25-ти років служби вийшов у відставку. Здавалося, тепер можна і про свій відпочинок подумати, більше часу приділити родині, своїм дітям…
Після 14 років розміреного життя в родину Хохлових, як і в інші українські сім’ї, вогняним полум’ям увірвалася повномасштабна війна. Зрозуміло, що кадровий офіцер не міг залишатися осторонь, одразу приєднався до добровольчого зведеного загону поліцейських, який сформували правоохоронці у відставці. Він розумів, що його досвід зможе знадобитися.
«Спочатку ми були рядовими, правда, згодом нас поновили у званнях, – розповідає Сергій Михайлович. – Але нам не потрібні були звання. Наша задача була – забезпечувати порядок у місті. Не допускати мародерства, допомагати евакуйовувати людей з пошкоджених будинків до більш безпечних місць, розвозити по бомбосховищах необхідне для виживання тамтешніх мешканців тощо. Тобто намагалися контролювати ситуацію в місті. Правда, з кожним днем це все робити ставало дедалі важче. Відчувався дефіцит ліків, продуктів харчування, не було світла, зв’язку, питної води.

Добре пам’ятаю 8 березня 2022 року, коли випав сніг, і люди намагалися зібрати його в ємності, аби мати бодай якийсь запас води»…

Найбільше непокоїв інформаційний вакуум

Та найбільше, на думку Сергія Хохлова, непокоїв усіх інформаційний вакуум: «Коли не було зв’язку, ми виїжджали в порт, де був один з штабів. Там був зв’язок. І ми буквально скачували новини на телефони, роздруковували і потім роздавали у дворах, розклеювали на стовпах. Намагались таким чином інформувати людей про те, що відбувається в країні, бо ніхто нічого не розумів. Ми не знали, чи хтось йде нам на підмогу, чи ми залишилися наодинці.
Важко було бачити, як гинуть військові, мирне населення. Спочатку їх хоронили в парках, а згодом вже не було такої можливості, тож люди власними силами закопували загиблих у дворах, за можливості писали інформацію хто там захоронений».
Аби виїхати з міста, потрібно було пройти принизливу фільтрацію окупантів. Виїзд був можливий лише через Бердянськ. Сергій Хохлов про евакуацію і не думав, розумів, що має боронити рідне місто та допомагати більш слабшим. А ось про родину переживав. Дружина зі своєю матір’ю спочатку переїхали на інший кінець Маріуполя до доньки. Там кілька днів просидівши у підвалі, вирішили все ж таки евакуйовуватися. П’ять діб вони добиралися до Поділля, де в Скалі-Подільській родину прихистили старі знайомі. Син повномасштабне вторгнення російського агресора зустрів у Харкові. Він студент одного із місцевих вишів. Йому теж довелося кілька днів перебувати у метро, згодом зміг переїхати на Тернопільщину.

Сергію Хохлову пощастило дістатися до «Азовсталі»

Тим часом контролювати ситуацію в українському Маріуполі, периметр якого защораз звужувався, було дедалі важче, – пригадує Сергій. – Коли ситуація стала надзвичайно критичною, в ніч з 14 на 15 квітня ми отримали наказ залишати свої позиції і прориватись до «Азовсталі».
Це була страшна ніч. На лівий берег добиралися невеликими групами, перебіжками. На той час міст був вже підірваний. Ми намагались перебратися через старий міст, хтось пробувчав вплав через річку Кальчик, але по нас працювали снайпери, вся ця частина території до прохідних «Азовсталі» прострілювалась. На жаль, багато хто потонув у тій річці, бо ворог відкривав вогонь і гатив по нас беззупину».
Сергію Хохлову пощастило. Він все таки дістався «Азовсталі».
– Наш підрозділ, – розповідає захисник, – знаходився на мінус четвертому поверсі під землею. Це трохи глибше, ніж звичайні п’ять поверхів житлового будинку, тому що висота стелі там більша. Сам завод займав доволі великі площі, в тому числі й під землею.
Але навіть таку глибину пробивали російські бомби. Росіяни використовували спеціальні боєприпаси, що можуть пробивати бункерні укріплення.
Чесно скажу, було дуже страшно. Бо під час обстрілів все гуде, і ти не розумієш, чи витримає дах, і чи не будеш ти завалений всіма тими конструкціями.
Ми сиділи майже в повній темряві, доводилося на всьому економити. Пальне для генератора було обмежене, тож його вмикали лише на короткий час. І тільки в укритті, де були поранені, генератор працював постійно. Харчувалися 1 раз в день, правда, готували ще щось самі, заварювали чай, доводилося на всьому заощаджувати.
Кожен день тримали кругову оборону. Вдень і вночі люди гинули. Поранених (понад 500) було більше, ніж боєздатних. Лікування як такого не могли надати. Не вистачало перев’язувальних матеріалів, ліків, медичного обладнання.
Правда, не дивлячись на великі ризики, до нас прилітали наші льотчики. Дещо нам скидали і забирали на борт найважчих поранених. Та з кожним разом такі відчайдушні вилазки ставали дедалі важчими, я б сказав на межі нереальності.
І треба було щось терміново робити. У полон ніхто здаватися не хотів. Надійшов наказ з Києва про евакуацію. Командир «Азова» Денис Прокопенко з позивним «Редіс» довів до всіх, що ми по сумісній домовленісті виходимо з «Азовсталі».

Нас «чекала» Оленівка

П’ять днів з 15 по 20 травня 2022 року тривала евакуація. «Це була саме евакуація, бо на білі прапори та підняті догори руки ніхто не погодився, – розповідає Сергій Хохлов. – Пробувши на «Азовсталі» 1 місяць і 3 дні, я зі своїми побратимами виходив 18 травня. Ми йшли зі зброєю в руках, клали її поруч. Ми не здавалися, а припиняли супротив. Нас оглядали. Російські військові забирали зброю, складали списки і розподіляли по автобусах.
Їхали вночі. Зранку прибули в Оленівську колонію, яка ще була збудована за радянських часів і після розвалу союзу не діяла. Знову обшук, огляд…
5 бараків були повністю забиті людьми. Якщо приміщення розраховане на 100-150 чоловік, то нас туди заселили по 500-600. На ліжку спали (якщо це можна так назвати) по черзі по 3-4 чоловіки, інші тулилися на долівках.
Води теж не було. Її привозили в пожежних машинах і зливали в непристосовані для споживання ємності. Туалет був на вулиці. Тож ні про яке гідне утримання там не йшлося. Через такі умови багато хто хворів. Медичну допомогу хворим дозволили надавати нашим медикам, які теж потрапили сюди з «Азовсталі». Це могла бути якась таблетка або перев’язка – на цьому процес лікування закінчувався.
Люди виснажені, голодні. Нас годували тричі на день. Але в раціоні – тільки каша. Меню приблизно таке: на сніданок – ложка перловки, на обід, який міг бути й о 23.00, суп з тієї ж каші, тільки розведеної водою, а на вечерю о 2 ночі давали шматок хліба й чай. Порції – мізерні. До того ж потрібно було встигнути швиденько зайти в їдальню, сісти за стіл, все це проковтнути, аби й інші встигли щось поїсти. На таку «трапезу» виділявся обмежений час. Зрозуміло, що не всі за такого графіка встигали поїсти. Це було нереально.
Проте в Оленівці був один великий плюс – відносна свобода переміщення. Ми могли відпочивати, лежати протягом дня. Нас не примушували працювати. Були певні роботи на кухні, прибирання території тощо.
Російські конвоїри мінялися через два тижні. Нам вони казали, що вже захопили Київ, що про нас всі давно забули. Такий психологічний тиск, а скоріше відсутність інформації, багатьох вибивала з колії. Необізнаність давила. Це було найважче пережити».

Горлівська «гостинність»

«Нас возили на допити, іноді в інші місця, при цьому ніколи ніхто не казав, куди забирають. Нам наказували шикуватися, брати з собою речі і саджали в автозаки. Так сталося й зі мною 1 вересня, коли я потрапив у тюрму в Горлівці, – розповідає Сергій. – Там умови утримання були дещо кращими. У кожного полоненного було своє ліжко, навіть видали постільну білизну та мило. Харчування теж було краще, правда в раціоні – та ж сама каша вранці, на обід та вечерю.
У бараках було по сто чоловік. Раз в тиждень могли сходити в баню, однак теж не всі за виділений час встигали помитися.
На все життя запам’ятається і горлівська «гостинність». Нас завжди зустрічали гумовими кийками зрадники Донеччини, так звані днр-рівці. На противагу від росіян, які були в Оленівці, днр-рівці могли собі дозволити забрати з наших полонених одяг чи взуття, натомість дати якісь подерті капці чи старі спортивні штани. Їх бісило, що наші військові отримують кращу зарплатню, а росія натомість їх обдурила. Тож всю свою злість вони зганяли на нас.
Після 6.00 протягом дня ми не мали права заходити в барак, не могли присісти навіть на ліжко. За кожне «порушення» нам влаштовували марші у дворі в’язниці. Змушували ходити строєм та співати гімн росії, радянські пісні.
Окрім цього, нас безперервно викликали на допити. Їм було не зрозуміло, чому я, поліцейський у відставці, не виїхав з Маріуполя, а залишився захищати. І коли їм щось пояснював, то в хід йшли кийки. Вони звинувачували українців, що це ми винні в тому, що у нас війна, бо ж за їхніми словами, росіяни прийшли нас «освобождать».

Зв’язали руки, закрили очі і повезли…

21 вересня після їдальні групу полонених вивели у двір і наказали вишикуватися. Зачитали прізвища 9 осіб, серед яких був і Сергій Хохлов, та повели до виходу.
«Куди нас ведуть, ми не знали, – каже Сергій Михайлович. – У нас часто когось з наших вивозили невеликими групами. І ми ніколи не розуміли, куди везуть і навіщо. Ніхто нічого не пояснював. Тому коли мене покликали, було дуже тривожно. Нам зав’язали очі, скрутили руки будівельною пластиковою стрічкою і розмістили у вантажний військовий автомобіль. Ми довго їздили, до нас підсаджували хлопців. По звуку двигунів зрозуміли, що вже за нами їде колона з кількох автівок. Як би ворог не намагався приховати від нас маршрут, все ж таки дізналися, що ми опинилися в Таганрозі. Звідти літаком нас доправили у Москву, де була пересадка. Від нас відділили наших командирів (як стало відомо пізніше, їх відправили у Туреччину). А ми злетіли і приземлилися на білоруському летовищі в Гомелі. Весь цей час у нас були зав’язані очі і зв’язані руки. Сходити в туалет чи попити бодай води нам не дозволяли. У Гомелі нас пересадили в автотранспорт з м’якими сидіннями. У розмові конвоїрів ми відчули акцент, який дещо відрізнявся від російської.
Трохи проїхавши, нам наказали сидіти і розв’язали наші опухлі руки. Я відчув, що одні вийшли із автобуса, а інші зайшли. Ми почули українську мову. Так ми зрозуміли, що нас направили на обмін через окуповані території в бік кордону з Чернігівською областю.
Я не можу навіть підібрати слова, щоб передати ті почуття, коли побачили українські прапори і зрозуміли – ми вдома. Нас огорнули таким теплом і такою любов’ю всі – від прикордонників до лікарів, звичайних людей. Повірте, це додає сил»…

За час, проведений у полоні, Сергій схуд на 21 кг

128 днів Сергій Хохлов провів у полоні. За цей час схуд на 21 кілограм.
А далі була реабілітація. Першу ніч хлопці провели у військовому шпиталі на Чернігівщині. «Нам видали чистий одяг, взуття, дали телефони, – пригадує Сергій Хохлов. – Тоді ніхто з нас не міг заснути. На другий день хлопців відправили на реабілітацію. Я потрапив до Києва. Нас всюди дуже добре зустрічали, хотіли чимось допомогти, пригостити.
Правда, ми ще довго не могли оговтатися від тюремних звичок. Тож доводилося один одному нагадувати, аби, до прикладу, коли гуляли парком, не тримали руки за плечима та не опускали голову.
Дозволили приїхати рідним. Якраз у Києві перебувала моя донька. Згодом до неї приїхала й моя дружина. 24 дні разом із нею я був у медичному центрі реабілітації «Хутір Вільний». За тиждень відновили всі наші документи, поновили військові звання.
А там і відпустка. Повернувся з дружиною у Скалу-Подільську, де наразі перебувала моя родина».

Один у полі не воїн

А вже з 10 грудня 2022 року Сергій Хохлов вирішив продовжити службу у прифронтовій Донеччині. Захисник отримав медаль «За мужність» ІІІ ступеню, нагороджений відзнакою «Знак Пошани» від МВС України (на фото під час вручення).
Наразі він планує оселитися у Кам’янці-Подільському, звити по-новому своє затишне, родинне гніздечко. Тут пройшла його юність, тут є його найрідніша вулиця – «Герої Маріуполя». Але сам себе Героєм Сергій Михайлович не вважає, бо за його словами, один у полі не воїн.

«Доводиться інколи чути, що я герой, – каже Сергій Хохлов, – Ні, це не так. Що може зробити одна людина зі зброєю в руках, коли немає надійного тилу: тих, хто дбає про наше харчування, одягає, озброює, вчить любити і захищати нашу країну. Це як у футболі: один забиває у ворота гол, але заслуга у цьому – злагоджена робота всієї футбольної команди».

Надія ЄРМЕНЧУК.

Поділитися в соціальних мережах