СКІЛЬКИ ДОБРА ЗРОБИВ НА ЗЕМЛІ, ТЕ Й МАТИМЕШ ТАМ
Побачила якось уві сні свого улюбленого брата Миколу, котрий стоїть біля дороги, що веде просто на небо. «Як там, – запитує його Валентина, – у тій вічності?». «А от скільки добра зробиш на землі, те й, – мовив, – матимеш Там».
Валентині ОЛЬШАНСЬКІЙ (на її прохання прізвище змінено) 82 – привітна, усміхнена, досі щоранку йде на підробіток. «Серед людей, – пояснює, – веселіше, та й не звикла сидіти…».
Крім того, її дуже любить птаство, безпритульні коти з собаками. Щойно прилетіла ворона, котрої не було видно десь місяців з вісім-дев’ять, і радісно сіла на плече жінці. «Ой, Лялечка, – заметушилась пані Валентина, – зараз я тобі щось смачненьке в торбині знайду…». І та їсть з руки – призвичаїлася до цього.
«А яким добрячим був мій брат, – зі слізьми на очах повертається до минулого моя співбесідниця. – Метикуватим, майстром на всі руки. З дванадцяти вже працював на фермі, згодом усім у селі понавикопував криниць…». І так жаль їй рідної душі…
А взагалі – то їх у війну залишилось п’ятеро дітей-сиріток: найстаршому – одинадцять, молодшому – рочок. Тато як пішов на фронт, так і не повернувся. А мама, ховаючись від окупантів (була дружиною голови колгоспу) в холодній, мокрій кукурудзі, застудившись, невдовзі померла. Тож бабуся Февронія, заявивши: «Зі мною хай що хочуть роблять, а малечу знищити не дам!», забрала дітлахів до себе.
Була бабуся нетутешньою. Привіз «городську» дівчину з Балти (Одещина) місцевий парубок, який служив там. Утім, приїжджа не розгубилася (дарма, що було їй п’ятнадцять), швиденько адаптувалася, сміливо узявшись хазяйнувати. Народила трьох синів-соколів: один став льотчиком, військовим, іншому довірили керувати колгоспом.
Не побоялася звалити на себе важку ношу – рятувала, як могла, від голоду, холоду, хвороб чималеньку босоногу команду.
Ні якоїсь більш-менш пристойної одежини, ні ковдр, ні подушок – обходилися без них. Бувало, вкладуться на печі спати, тулячись один до одного, щоби зігрітися, а голівки повкладають на ніжки, ручки меншенького, аби тверда долівка не так докучала…
Одначе вижили. Валентина й сім класів закінчила, тож правління направило її до міста на ветеринара вчитися. От лишень допомоги нізвідки не було, траплялося, що й з дому прихопити нема що з харчів. «Ой, дитинко, – журилися бабуся, – як же воно має бути з тією наукою…».
Отож, пішла дівчина на ферму, щоб хоч якусь копійку мати. Старалася. Помітивши це, колгоспне керівництво запропонувало їхати на курси трактористів-машиністів, так що в їхньому селі з’явилася своя Паша Ангеліна.
«Еге, – сміється пані Валентина, – довелося вправлятися у чоловічій професії. Особливо подобався мені комбайн – навколо такий простір, жита колосяться, а там дивишся, як золоте зерно до кузовів сиплеться…».
У двадцять хотілося більшого, тож коли подружка загітувала завербуватися до Казахстану – не вагаючись, вирушила в далеку путь, тим більше, що вдома всі майже на купі жили.
У Джезказгані на будівництві вподобав її молодий електрозварник, сам родом з Білорусі. З одруженням не зволікали, так, як це зазвичай буває у молодості. Обидва передовики. Валю уже й на з’їзд посилають… Біда підкралася непомітно – трагічно гине на робочому місці її чоловік.
Для молодої жінки це сильний удар. Намагається самостійно прилаштуватися у Кам’янці-Подільському – у сезон торгує морозивом, а решту часу – реалізовує бочковий оселедець. Робота не з простих: для багатокілограмової тари, котру треба пересувати, потрібна неабияка сила, та не в правилах Валентини шукати собі тепленьке місце, а тому дає раду нелегкій праці.
Не поспішала заводити нову сім’ю, бо ж пам’ятала своє перше кохання. Та новий чоловік з часом усе ж з’явився на обрії, хоча, як з’ясувалося незабаром, ця людина навряд чи змогла би підтримати скрутної години, тож довелося розірвати стосунки.
Хоча доля продовжувала підкидати Валентині нові іспити. Важка, небезпечна хвороба прикувала її на декілька місяців до лікарняного ліжка, завдяки чому дізналася про ще один сюрприз – вона вагітна. Столичний професор, який нагодився на той час в місті, умовляє перервати її, інакше ситуація вийде з-під контролю і – смерть.
Жінка категорично не погоджується зі світилом від медицини, готуючись до найважчих випробувань… І виграє – народжується синок. Щаслива мама готова звернути гори заради благополуччя власного дитяти, та не все так просто. Питання, пов’язані з отриманням житла, віднімають багато сил, енергії, нервів.
Заселившись до аварійної кімнати (кращого Валентині ніхто не давав, хоча сумлінно чекала в черзі), котра «розквітала» холодної пори сніговими візерунками на стінах, ніяк не може вилікувати хлопчика від пневмоній, а бідолашку мала здавати до ясел уже з 5-місячного віку.
Тож розпочинається нова епопея в житті нашої героїні під назвою «житлова». Скільки кабінетів Валентина відвідала, скільки провладним чиновникам намагалася пояснити необхідність зміни місця проживання, та в кожного з них знаходилися відмовки. А один з цих «діячів» порадив: «А ви на північ їдьте, там усім квартири одразу дають». І тут Валентина не витримала, запропонувавши: «Тож їдемо разом!». Та якось їй повезло: до виконкому навідалися столичні перевіряльники, а відтак очільник виконкому, аби «не вдарити обличчям у бруд», звелів комунальникам негайно переселити жінку з хворою дитиною до нового житла.
Багато води стекло з тих пір. Син Валентини Ольшанської отримав диплом технікуму, закінчив виш, завів свою родину, подарував мамі трьох онуків.
Сама жінка ні на кого нині зла не тримає, бо ще з ранніх літ зрозуміла, почому фунт лиха. Тому й не чекала, що якась фея, змахнувши чарівною паличкою, зробить її життя безбідним, безхмарним й безтурботним. Усе давалося з «боєм», із неабиякими зусиллями. Може, тому вона і знає ціну кожному дню, кожній хвилинці, котрі дарують сонце, чисте небо, добрих друзів і бажання любити увесь цей світ.
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
