ЖОРСТОКІ УРОКИ ВІЙНИ

Автор: | Опубліковано Без категорії Немає коментарів

 Свою першу подорож Даринка здійснила, коли їй виповнилося усього… два тижні. Звісно, вона була вимушеною, адже тоді в столиці постійно лунали вибухи, а життя ніби завмерло в тривожному очікуванні великої біди.

Оксана згадує той час як суцільний ланцюг переживань, безсонних ночей, тяжких роздумів про день завтрашній. У бабусі, де вони з маленькою перебували, ставало все небезпечніше й небезпечніше. Війна зазирала своїм хижим оком і сюди.

Отож, чоловіки в родині вирішили, що жінкам й немовляті потрібно негайно евакуюватися. А оскільки батьки Оксани були з Івано-Франківщини, обрали для тимчасового прихистку захід. Дорога неблизька, та колишня колега жінки, котра мешкала в Кам’янці-Подільському, пообіцяла допомогти.

І одномісячній крихітці довелося знову стати пасажиркою, на цей раз потягу, котрий з погашеними вогнями ніби прокрадався до більш спокійних місць. Під перестук коліс Оксана згадувала про свою роботу, яку так любила (це лише на погляд декого здається, що бухгалтерія – нудні операції з цифрами), про долю щойно народженої онучки, про те, як нелегко складатимуться будні доньки – зовсім ще молодої мамочки, і чому людям, які нібито мають дві руки й дві ноги, так хочеться убивати собі подібних, жахати своєю звірячою суттю, отримуючи від цього задоволення.

Сьогодні вона, облаштувавшись на новому місці, мріє про закінчення цього страшного протистояння, допомагає доньці турбуватися про дівчинку і телефонує чоловікові, котрий здивував її тим, що, таксуючи, не може брати з людей плату за проїзд, мовляв, не та нині ситуація, хоча, з іншого боку, має якось існувати.

Війна насправді вносить багато коректив не лише в зовнішню структуру буття, а й у внутрішній світ homo sapiens.

Про це приблизно, хоча й другими словами, говорила Світлана з Бучі, в якої я запитала про її перші враження від нашестя новітньої орди.
– Спочатку ці непрохані гості хотіли показати себе з найкращого боку. Та надовго їх не вистачило. І дуже скоро, побачивши спротив людей, які могли дозволити собі снідати «Нутелою» чи мати надсучасні ноутбуки, вони продемонстрували своє нелюдське нутро. З одного з підвалів, де ховалися бучани від загарбників, вигнали групу людей, серед яких був і 13-14-літній підліток. «Нові хазяї» хизувалися владою, наставивши на переляканих людей автомати. І раптом хлопчина не витримав і рвонувся уперед, мабуть, інстинктивно намагаючись урятуватися. За мить був уже вбитий, те ж саме зробили і з його мамою…

«Друга армія світу» звикла цілитися у серце просто так, насолоджуючись повною безкарністю чи бажанням «порозважатися».
Спочатку Світланина сім’я сподівалася на те, що цей страшний сон наяву минеться за три-чотири дні. «Ну, не можуть – розмірковувала, – світ, людський розум, цивілізація спокійно спостерігати за цим «середньовіччям». Та надії танули з кожним днем. Якось оголосили «коридор», через який можна було б нарешті вирватися з окупаційної пастки. Тисячі людей стояли на морозі (на дворі трималося мінус десять) вісім страшних годин, очікуючи на рятівний транспорт. Стояли в черзі… під дулом танка, на котрому «воно» могло будь-якої хвилини поцілити в людей, перетворивши минуле, сьогодення і майбутнє на криваве місиво, – звичні забави «руського міра».

– Що Ви зрозуміли тоді для себе, яка переоцінка відбулася всередині, в свідомості?

– Усе в порівнянні з життям тлінне. Ніякого значення не мають надумані проблеми, гонитва за якимись «престижними» речами, намагання «переплюнути» когось у незвичайному інтер’єрі житла і таке інше.

– А нині, уже після того, як приїхали до нас на обстріляному, пошкодженому нелюдами бусі?

– Зараз не так лякають сирени повітряної тривоги, як люди у військовому однострої. Одразу з’являється паніка, хвилювання. Зрозуміло, що це минеться, та поки що такий синдром мушу переживати.

– Що відчуватимете, коли повернетесь до мирної Бучі за якийсь час?

– Спочатку це будуть сльози, в яких буде все, – гіркота пережитого, радість від того, що ти вдома, відраза до тієї енергетики, котру приніс окупант, грабуючи чужу працю, чуже надбання, оскверняючи своїм подихом і кривавими руками дороге нашому серцю…

А потім, певне, ми не зможемо наговоритися зі своїми сусідами, знайомими, котрі будуть для кожного з нас уже ріднею. Ми всі вже станемо іншими після такого жорстокого уроку.

Лариса МАСЛОВА.

 

Поділитися в соціальних мережах

Додати коментар