Віра має бути сильною… Клавдія Щербань з Кам’янця-Подільського майже не спить, аби прокинувся її син

За ніч вона прочитує «Отче наш…» до п’ятдесяти разів, бо відпочиває Клавдія Щербань не більше трьох годин на добу. Її ж син, двадцятишестирічний Ігор, не прокидається ось уже два роки, впавши в кому в березні 2017-го.

Нещастя сталося несподівано. Весняним сонячним днем міцний, енергійний, вагою десь до дев’яноста кілограмів хлопець раптом втрачає свідомість і… Лікарі констатують інсульт – тромб застряг у дуже важливій артерії в області шиї, так що операцію зробити неможливо.

Батьки Ігоря кинулися до різних фахівців, намагаючись якось зарадити біді. Приїздив і професор з обласного центру. Висновки зводилися до одного: допомогти в цій ситуації нічим не можна.

На жаль, були й такі медики, що напряму казали матері: «Краще, якби ваш син помер». Цікаво, що подумав би, коли б воскрес, з цього приводу Гіппократ? Невже гуманність полягає у тому, щоб відняти останню надію в рідних Ігоря?

А мама Клавдія Олександрівна, знаєте, що зробила? Просто взяла й не повірила цим авторитетним заявам. Вона майже не спить, буває, що тиск її добирається до позначки «200». У худенької невеличкої жіночки «злітають диски», бо ж сина треба перевернути, помити, переодягнути, посадити, щоб нагодувати. Є в неї, щоправда, й помічники – 83-літня бабуся Ігоря, у якої пульс «падає» до цифри «30». Тато ж, який усе життя трудився на будівництві, втративши здоров’я, сьогодні «сидить» на інсуліні не в змозі заробляти. Пенсії у нього нема – чоловікові лише п’ятдесят п’ять, інвалідності йому не дають, мотивуючи тим, що в нього є зір, руки-ноги. Таке звичне явище, що вже й не дивуєшся цьому (найближча людина автора цих рядків померла від гангрени, та до останнього в медичній картці хворої було написано: «Діабет у легкій формі»).

Але мама Клавдія немає права впадати у відчай. Так, вона теж ще не пенсійного віку, роботу втратила, коли розформували дитсадок, де працювала, шукати іншу – неможливо – вдома повністю безпорадна дитина. Тож побачила вихід у тому, щоб узявши під реалізацію певну кількість печива, халви, поспішає на шосту годину ранку до автобусів і пропонує пасажирам купити це в дорогу. Сердечко її при цьому тріпоче, бо хтозна що там, удома, може трапитися за ці дві-три години. І до кого викликатимуть у черговий раз «швидку» – до бабусі, чоловіка чи Ігоря, в якого бувають страшні напади із судомами?

Розуміє, що заробітки її копійчані, але й без цього нині не обійтися. І яке непереборне бажання старатися ще більше охоплює героїню цього нарису, коли бачить, як ворушаться губи сина, коли розмовляє з ним, цілує його, а у відповідь він тягнеться також до неї, щоб подякувати за ласку й безмежну віру в його зцілення.

Її запевняли, що нібито мозок сина відмер, а як же тоді пояснити емоції Ігоря, коли він чує голоси не тільки близьких, а тих, хто зайшов провідати родину?

«Віра має бути дуже сильною, – упевнена Клавдія Олександрівна і додає: «Тож я надіюся і вірю крепко».

Назвати маму Клавдію зовсім самотньою у цьому двобої з жорстокою хворобою сина було б не зовсім правильним, тому що і сусіди по сімейному гуртожитку як можуть допомагають, і отець Антоній навідується, монах з Тернопільщини навіть приїздить. Невеличку одноразову допомогу надавала і влада. Жінка адресує й найтепліші слова очільнику ПАТ «Гіпсовик» Володимиру Постовому за те, що відгукнувся на прохання згорьованої матері, й представнику штабу Юлії Тимошенко Олегу Ткачу, котрий не забарився з конкретним матеріальним внеском у скриньку благодійності, колективу НВК №7, де колись навчався Ігор і якого там сьогодні згадують, як доброго, відкритого, вихованого учня, відомому журналісту Василю Добровольському.

Хлопчина після дев’ятого класу одразу ж пішов працювати, аби допомогти сім’ї. Звісно ж, Ігорю призначили пенсію. Але що то є у порівнянні з тими арифметичними розрахунками, котрі ми провели разом з мамою Клавдією Олександрівною. Вийшла жорстка математична картина витрат на хворого сина:

– електроенергія, котра використовується на спеціальні санітарно-гігієнічні процедури (за місяць – 1,5 тис.грн, за рік – 18 тис.грн);

– спеціальне харчування з аптеки (за місяць – 750 грн, за рік – 15 тис.грн);

– зонд (їжа йде через нього, міняється через 10 днів) (на місяць – 600 грн, за рік – 7,2 тис.грн);

– памперси (за місяць -1,2 тис.грн, за рік – 14,5 тис.грн);

– спеціальний матрац, вартістю 2,5 тис.грн, на рік міняється тричі (7,5 тис.грн на рік).

Усього 60 тисяч гривень. Сюди вже не дописувалося придбання ліків, миючих засобів, бинтів, шприців і таке інше. Не йдеться і про загальний сімейний бюджет. Доводиться лише дивуватися тому, як «викручуються» з цього рідні Ігоря Щербаня.

Отож, хочеться звернутися до нашого соціуму, котрий може допомогти матері підняти на ноги сина. І хоча далеко не всі з нас можуть називати себе гарно забезпеченими, давайте, наприклад, трохи менше з’їмо в пасхальні свята (бо ж частина придбаного їдла обов’язково опиняється в сміттєвих контейнерах), давайте розкажемо цю сумну історію знайомим волонтерам, успішним підприємцям, урешті-решт, підемо до аптеки чи до «Сонечка» і купимо хоча б на 50-100 гривень того, що необхідно Ігорю. І це буде справжньою Божою справою, саме в такий спосіб ми можемо вшанувати пам’ять про Ісуса Христа, котрий пішов за нас всіх на Голгофу.

Нас не так вже й мало, і кожен є людиною, якій притаманне все людське – у найкращому розумінні цього слова.

Лариса МАСЛОВА.

P.S: Розрахунковий рахунок мами Ігоря у «Приватбанку» 5168757353631940. А двері квартири родини на вулиці 30 років Перемоги, 6/77 завжди відчинені для милосердних сердець.

Телефон Клавдії Олександрівни – 096-93-10-268.