Від миротворця до захисника

Понад 20 років Україна брала участь у миротворчих операціях під егідою ООН, НАТО та інших міжнародних організацій. Українські військовослужбовці зіграли важливу роль у збереженні миру та стабільності у світі. Професіоналізм, миролюбність та готовність прийти на допомогу – так характеризували наших воїнів.
Однак через повномасштабне вторгнення росії на територію України, у березні 2022-го українських миротворців відкликано з усього світу. Наші захисники, не шкодуючи себе, вже третій рік відстоюють мир та незалежність України. І зізнаються, що набутий під час миротворчих місій досвід, їм неабияк допоміг під час російсько-української війни.
Вчора ми відзначили Міжнародний день миротворців, а напередодні поспілкувалися із командиром навчального взводу – викладачем навчального курсу навчального центру 143 ОНТЦ «Поділля» молодшим лейтенантом Олегом ВЛАСЮКОМ, який тричі залучався до миротворчих операцій.

За успішно виконані завдання військовослужбовець має низку нагород. Зокрема, нагороджений знаком «За розмінування», почесним нагрудним знаком «За взірцевість у військовій службі» ІІ ступеня та орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

МОРЕ ВРАЖЕНЬ ВІД ЛІВАНУ

Що таке військове життя Олег Михайлович знає із дитинства, бо ж народився в родині військовослужбовців. Після строкової служби декілька років працював в органах МВС, але вирішив знову стати в стрій, потрапив у понтонну частину.
– 2000 рік став початком діяльності українського миротворчого контингенту у Лівані. А 2001-го запропонували мені долучитися до миротворчої місії. Я погодився і сапером поїхав у Ліван у складі 3-го окремого інженерного батальйону. Ми були другими, хто приїхав виконувати завдання на Близькому сході.
– Як добиралися?
– Літаком. Вилітали в лютому, у нас тоді було 25 градусів морозу, тож на нас були теплі штани, шапки, рукавиці. Прилітаємо в Бейрут, столицю Лівана, а там плюс 25. Знімали теплий одяг прямо в аеропорту. Та поїздка залишила чимало вражень. Адже вперше вирушив за кордон, вперше мав справу зі справжніми боєприпасами, а не навчальними.
– Які завдання виконували?
– Проводили розмінування. Через спеку виконували завдання переважно вранці та ввечері. Знаходили багато протитанкових і протипіхотних мін старого зразка, переважно зі слідами корозії.
У миротворчій місії вперше побачив натівське обладнання, зокрема роботизовану систему. У нас такі роботи з’явилися значно пізніше.
– А де проживали?
– На базі «5.10» у залізних бунгалах, у кожному був кондиціонер, тож умови комфортні для проживання. В кімнаті жили від 4 до 8 людей. У кожній був телевізор, супутникова антена, і ми дивилися українські новини. У вихідні могли подорожувати, для нас організовували різні поїздки. Зокрема, їздили в Ізраїль, відвідували інші міста Лівану, відпочивали на морі.
А коли у нас був вільний час, ми гуртом облаштували невеличку капличку на території табору. Пригадую, як у рамках офіційного візиту до Лівану 2003-го року на базу до українських миротворців завітав тодішній президент України Леонід Кучма, який зайшов у капличку.

Також виступив перед військовослужбовцями, висловив глибоку подяку, наголосивши, що участь нашого інженерного батальйону у складі міжнародних миротворчих сил ООН на Півдні Лівану є практичним внеском України в близькосхідне мирне врегулювання. Оглянув українську техніку, побував на концерті, зайшов до каплички та скуштував українського борщу у їдальні. Ми тоді пройшли маршем за 50 метрів від президента. Словом, цей візит запам’ятався.

ІРАК: ЗАГАРТУВАННЯ І НОВИЙ ДОСВІД

– Повернувшись на Батьківщину, Ви майже одразу вирушили в наступну ротацію?
– Я закохався у саперну справу і 2003-го теж з понтонної частини поїхав до Іраку в складі 5-ої інженерної бригади. Правда, не як сапер, а як водій-електрик, адже мав і таку військово-облікову спеціальність. У нас був КамАЗ і дві електростанції. І моя задача – подавати електроенергію для українців. Адже на той період база, на якій ми дислокувалися, не пережила ще електрифікацію. Територія бази – величезна. Там проживали американці, литовці, поляки, румуни, британці тощо і всі мали електростанції і забезпечували свої підрозділи електрикою самостійно.
Окрім цієї задачі, я ще ходив у караул і виїжджав у складі конвою. Ця ротація минула спокійно, без сутичок та чогось надзвичайного. Запам’яталася вона візитом до нас військового духового оркестру та української співачки Тіни Кароль. То був незабутній концерт. Уявіть, військовослужбовці різних національностей прийшли на концерт у величезну залу, розміром з футбольний стадіон. Тіна Кароль заспівала гімн України, і всі присутні встали. У цей момент відчував неабияку гордість за нашу державу. Далі звучали як українські народні пісні, так і авторські. Дуже гарно все було! Відверто, я тоді не знав жодної пісні Тіни Кароль. Приємно було почути українську пісню, перебуваючи за тисячі кілометрів від України. На згадку про цю подію в сімейному альбомі зберігається фото.
– А яким було Ваше харчування?
– Кухня – європейська, харчування відповідно до стандартів НАТО. На вибір 6-7 перших страв, стільки ж других, багато видів салатів, морозиво, солодкі напої.
Коли ж перебували в Лівані, нам готували українські кухарі і наші національні страви. Під час виїздів на завдання іноді обідали разом з індусами, куштували їхні традиційні страви, вони надто гострі, як на мене. Також їли і в поляків, їхня кухня схожа на українську.

НА «ВИ» ІЗ МІНАМИ

– Якою була третя миротворча місія?
– Поїхав знову до Іраку, але вже як сержант-інструктор. Оскільки вже мав досвід, то разом із побратимами навчали військовослужбовців Збройних Сил Іраку. Ми були першими інструкторами з різних військових частин України. Нас було 10 офіцерів і 18 сержантів. Навчали військовослужбовців саперній справі, водити військову техніку, працювати на блокпостах, патрулювати територію. Працювали із перекладачами-арабами. Після цих навчань військові з Іраку в ролі інструкторів навчали уже самостійно своїх колег.
– Чи знадобився Вам досвід, здобутий у миротворчих місіях, під час російсько-української війни?
– Звісно. Я вважаю, що українські військовослужбовці, котрі їздили за кордон, багато чому там навчилися. Зокрема, від іноземних колег взяв на озброєння вміння швидко і правильно аналізувати ситуацію, приймати рішення, не панікувати. Тож коли розпочалася антитерористична операція, я знав, що маю робити.
У мене є декілька військово-облікових спеціальностей, але найближча – саперна справа. Вибухонебезпечні предмети не терплять поспішності та недбалості, з ними потрібно бути на «ви» і постійно навчатися, розвиватися, не стояти на місці. Тож я також переймав досвід не лише в українських інструкторів, а й інструкторів зі Збройних Сил Канади та Литви.
А згодом і сам почав навчати і ділитися досвідом із новими саперами. Недавно я втілив свою стару мрію – вивчився на офіцера і став командиром загону. У нас сильний колектив, мотивовані військові і гуртом нам вдасться вибороти мир для України.
Нинішня війна страшна. Зараз масово використовуються дрони, росіяни завдають жорстких ракетних ударів по українських містах, скидають авіабомби, знищують міста і села. Вони щодня вбивають українців, прикро, що гинуть цивільні. Важко стримати емоції від того лиха, яке росіяни накоїли в Харкові, вдаривши по «Епіцентру», де перебували мирні люди.
Війна з росією триває не одне століття, і ми маємо поставити крапку в останньому бою, продемонструвавши, що Україна – вільна, незалежна країна, в якій не залишиться і сліду від «руського міру».
Окрім боротьби за мир в Україні, Олег Михайлович ще активно працює на науковій ниві. Він наполегливо втілює в життя ще одну мрію – захистити кандидатську роботу і отримати почесне наукове звання. І хоча через війну робота йде повільніше, однак незабаром і ця праця принесе результат.

Служба зв’язків із громадськістю 143 ОНТЦ «Поділля».

Поділитися в соціальних мережах