ЩО ЗАМИСЛИВ, ТЕ Й ЗРОБИВ

За добровольців у наших публікаціях йшлося немало. Та щоразу впевнювалася, що ним стати може не кожний. Для цього потрібні не тільки виключна сміливість, а й органічна (не штучна, не під впливом) самоідентифікація, особливий внутрішній стержень, коли неможливо вчинити інакше.

Так складалося, що 38-річний Ігор БІЛИК усі важливі рішення в своєму житті приймав самостійно. В п’ятнадцять постановив: годі вести безтурботне школярське існування – пора оволодівати професією. У принципі середню освіту може здобути і в 26 училищі, куди приніс документи.

Коли прийшла повістка з військкомату, як і належить законослухняному громадянинові, з’явився на медкомісію. «Ну, що з ним робити? – зауважив один з її членів. – Пласкостопість. Не придатний…». А побачивши засмучене обличчя юнака, додав: «Приходь за тиждень. Ще раз оглянемо тебе».

Обстежуючи його вдруге, травматолог заявив, що в призовника ще й хребет викривлений, отож, про службу говорити не доводиться… І тоді Ігор не втримався, аби не виказати власну точку зору: «Та не шукайте в мене ганчів! Мої мама й тітка в лікарні працюють, то з довідкою уже прийшов би, якби хотів «закосити». Я ж маю намір пройти строкову, як усі нормальні хлопці»!

Так новоспечений електрозварник почав опановувати саперне ремесло в армії.

Після служби природна метикуватість, золоті руки, бажання випробувати свої сили й можливості, а заодно й гідно заробляти приводили Ігоря на будівництво та елеватор, тваринницький комплекс і комбінат хлібопродуктів, на роботу до газової котельні та інші об’єкти – нове його не лякало, а навпаки, спонукало до самоосвіти й самовдосконалення.

Сім’єю на той час молодий чоловік ще не встиг обзавестися, тож міг собі дозволити поїхати будь-куди, щоби визначитися урешті-решт з найважливішою справою життя.

Весна 2014 для більшості українців стала неабиякою перевіркою на справжність…

Ігоря і цього разу не довелося запрошувати до військкомату. «Щоби вам, – сказав, – не заморочуватися з пошуками моєї персони, прибув сам. Тим більше, що маю серйозну військову спеціальність». Дід і батько з цього приводу висловилися коротко: «Правильно. Це по-чоловічому». Мама ж, яка дізналася про це значно пізніше, невесело пожартувала: «Ти хоч, Ігоре, за гороскопом Терези, а народився у рік Собаки, та завжди поводився, як упертий Овен: що замислив, те й зробив».

У складі одного з підрозділів 24-ї бригади виїхав на Луганщину – якраз в один з найважчих періодів запеклої боротьби двох ідеологій на сході країни. У жорстокому протистоянні відновлювалася українська армія. Бійці та командири набували досвіду дорогою ціною, волонтерство активно підключилося до захисту незалежності держави, забезпечуючи Збройні Сили України від побутової дрібнички до автомобілів і необхідного військового спорядження й приладдя.

– Що було тоді найважчим?

– Збирати останки загиблих побратимів.

– А обстріли?
– Це окрема тема. Звісно, породжували страх. А з другого боку, без страху людина може наробити купу неви-правних помилок.

– Ви, Ігоре, мали контузії?

– Так. Це спричинило незабаром проблеми зі сном.

– Там, де, за Вашим висловом, «повітря постійно пахне пороховими газами», важливо було мати хорошого командира?

– Ще й як! Офіцер, командир, на мій погляд, це не тільки той, хто має зірочки, а той, що попереду своїх підлеглих.

– Що винесли з війни, Ігоре?

– Розуміння, що всі повинні бути одним цілим, аби перемогти. А відтак друзі пізнаються не тільки в біді, а й на війні. Там безпомилкова перевірка відбувається.

Нетривала відпустка додому принесла Ігореві досить великі неприємності: зламавши на обледенілій дорозі ногу, провів декілька місяців на лікарняному ліжку після дуже складної операції. Травма дає про себе знати і сьогодні, так що інколи посеред ночі чоловік рятує себе «марш-кидком» темними вулицями.

Коли після демобілізації звернувся до психотерапевта, той написав довжелезний список рекомендованих пігулок, хоча досвід та інтуїція підказують герою нашого нарису, що найкращими ліками в такому випадку є правильне оточення, вірні друзі й підтримка близьких, одним словом, атмосфера, де почуваєшся потрібним і захищеним.

Його вже не дивує запитання водія маршрутки про те, де видають посвідчення УБД. Ігор може порадити такому конкретну адресу. «Непросто це, – розмірковує Ігор, – бути людиною».

Прикро йому нині спостерігати, як чиновники «відфутболюють» тих, кому зобов’язані затишним сном, розміреним життям у місті, де не «луплять» «гради» чи «урагани». Ходив Ігор деякий час за обіцяною земельною ділянкою, а зрештою махнув рукою: «Та ну їх! Не хочу принижуватися, ніби милостиню просити…».

Утім, оптимізму й віри в краще Ігор Білик не втрачає. Звісно, і його важкий труд на війні відзначений медалями, грамотами. Чим він, власне, й не вважає за потрібне хвалитися, бо найголовнішим бачить у своєму житті те, що зумів самореалізуватися як чоловік, захисник, патріот, а отже, зробив головне.

Лариса МАСЛОВА.