НЕМА НІЧОГО КРАЩОГО ЗА ВДЯЧНІСТЬ УРЯТОВАНОГО

«Виходить у нас не одне свято, – розмірковував пожежник, з яким я зустрілася в пожежно-рятувальній частині №6, – бо ж і восени відзначаємо день рятувальника, і ось у квітні – теж урочиста дата…». А я б додала ще одну – вшанування чорнобильців, яких немало серед вогнеборців.

Хоча, за великим рахунком, ці люди часто-густо і в свята виконують свій буденний обов’язок. «Он лише вчора (тобто 12 квітня), – каже Сергій СОЛТИСЮК, начальник ДПРЧ №6, – виїжджали на шість викликів, але ми до того завжди готові».

Ветерани

– А Ви не жалкуєте про свій вибір? – поцікавилася у знаного представника екстремальної професії Едуарда ДРОГОРУБА.

– Аж ніяк, – посміхається. – Чомусь доля увесь час підводила мене до цієї справи.

Після київського вишу молодий інженер-енергетик мало не одразу потрапив у число учасників змагань з пожежно-прикладного спорту. А трохи згодом, коли вже був заступником директора одного із заводів в обласному центрі, організував гасіння досить серйозної пожежі ще до приїзду рятувальників.

Саме провидіння звело його із товаришем, який запропонував Едуарду Дрогорубу стати пожежником.

Коли рвонув «мирний атом», Едуард Людвигович очолив групу дозиметристів на сумнозвісній станції, де доводилося відкачувати «важку» (читай – радіоактивну) воду з-під реакторів, коли насос «видає» 110 літрів за секунду, евакуйовувати техніку, котра заважала будувати саркофаг, – усе робилося на шалених швидкостях. «Нічого, – підбадьорював Едуард свою команду, – чим швидше, тим менше на груди візьмемо!».

До небезпечного бою хлопців підняли вночі: загорілися кабельні тунелі – до вибуху залишилося дуже мало часу. В групі Едуарда 10 пожежників представляли 10 областей, та діяли як одне ціле. Кожному дозволялося знаходитися в епіцентрі ліквідації лиха не більше п’яти хвилин, але трагедію було попереджено. Молоді пожежники добре «нахапалися» того лиха, котре очима не побачиш. Отож, одразу були доправлені до столичного шпиталю.

Першіння в горлі, нудота, затерпання кінцівок – далеко не весь перелік того, з чим лікарям доводиться боротися роками, ставлячи на ноги ліквідаторів аварії. Практично неможливо перерахувати тих, хто і сьогодні допомагає чорнобильцям почуватися повноцінними у вирі сучасного життя.

Служба для Едуарда продовжувалася, тож нині з гордістю він, кавалер ордена «За мужність», каже про своїх учнів: «Усі вони мають звання не нижче підполковника».

Зазвичай початківцям наказує: «Сміливість, відвага – це добре. Та найголовніше – відповідальність. А вона знаєте коли з’являється? Правильно, якщо ти і справа, і зліва відчуваєш плече сусіда».

Зміна

Сергій СОЛТИСЮК – начальник пожежно-рятувальної частини №6 діло своє і любить, і знає. Його й насправді можна вважати обличчям сучасної сфери цивільного захисту. А чому б ні? Майор Солтисюк нагороджений відомчою відзнакою «За відвагу в надзвичайній ситуації». Здобувши три вищих освіти, продовжує справу старшого покоління вогнеборців разом зі своєю командою, на перший погляд, непомітно, без зайвих слів і галасу, але впевнено, гідно та якісно.

Мало хто з пересічних громадян здогадується, скільки витримки, мужності, терпіння потрібно пожежникам-рятівникам, у котрих слова «вихідний», «відпустка», «вимкнений телефон» є поняттями досить умовними. Адже кожен з них цілком свідомо у свій час обрав службу для справжніх чоловіків.

У цьому підрозділі затримуються адекватні, розумні, досвідчені, і прикладом для наслідування можна назвати командирів відділень Олександра Гузікова, Дмитра Цвіляка, а ще Єгора Гаджука (вибачайте, хлопці, для всіх газетної шпальти не вистачить).

Без них усіх наше з вами життя, шановні читачі, не буде таким безпечним, а відтак і комфортним.

Зазвичай більшість з нас увечері в п’ятницю повністю розслабляється – вони ж не можуть собі цього дозволити. Будь-якої миті диспетчер може прийняти тривожний дзвінок.

Вправність, навички, новеньке в цій галузі приходить до бійців ДСНС через постійні тренування й теоретичні заняття – ці уроки перенести на завтра не можна.

Фізичну та й психологічну форму підтримують жорсткі (інакше ніяк) нормативи, тридцятиметрова колінчата драбина, спуск на мотузці з чотириповерхової вежі і багато різних випробувальних вправ на базі газо-димозахисної служби. Зате в рази зменшується ризик виконання дій в реальній ситуації. Та от хоча б тоді, коли вогнеборці минулої весни виїжджали в чорнобильську зону для гасіння пожежі.

Звісно, сьогодні на допомогу рятівникам-пожежникам приходить новітня автомобільна техніка, тепловізори для пошуку джерела пожежі й живих істот, цифрові радіостанції і таке інше.

Але, як ми розуміємо, головною фігурою залишається людина, котра має врятувати іншу людину.

– Сергію, напевно, що Ви і Ваш колектив легко могли б вижити на безлюдному острові?

– Про це не думав ніколи, та швидше за все не розгубилися б і там.

– Трапляються надзвичайно важкі ситуації?

– Аякже. Такі, що про них хотілося б одразу забути.

– До слова, як Ви особисто відпочиваєте?

– Прогулянкою (так кілометрів до п’ятнадцяти) на гірському велосипеді, але…

– Але… що?

– Але тільки там, де є мобільний зв’язок.

– Зрозуміло. Коли пожежник посміхається?

– Коли на «відмінно» впорався із завданням, рятуючи людей і майно, бо нема нічого кращого за вдячність урятованих.

Це нівелює усі прикрощі непростої професії, фінансові аспекти в тому числі. Отож, завжди готові долати будь-які перепони.

Лариса МАСЛОВА.