МИРУ – ТІЛЬКИ З НАШОЮ ПЕРЕМОГОЮ

Вона прокинулася від переляканої метушні кота – мала стрілка на годиннику щойно проминула «чотири». Глянула у вікно й на мить заклякла: в районі аеропорту на фоні незрозумілих вибухів бушували вогняні заграви. Валентина збудила чоловіка: «Що це там?!». «Це – війна!» – Сергій Іванович почав швидко вдягатися.

– Перші три дні, – пригадує харків’янка Валентина, – ми практично не їли, шматок не ліз до рота, не могли оговтатися від такого небаченого нахабства сусідів.

Утім, необхідно було подбати про безпеку родини (у подружжя є діти й малі онуки). Отож, усе робилося, як мовиться, на автоматі. В підвалі, де перечікували обстріли й бомбардування, народу ставало з кожним днем усе менше і менше, люди тікали подалі від жахіть війни. Місто-красень перетворювалося на привид з обгорілими висотками, зруйнованими підприємствами та донедавна ще такою комфортною цивільною інфраструктурою.

Поруч із житлом Валентини та Сергія Івановича був одномоментно знищений будинок. Власне, ніхто не був застрахований від цього – і родина вирушила в далеку, незвідану дорогу. Якийсь незнайомий хлопчина-волонтер за дефіциту пального доставив їм його, не взявши ні копійки й не назвавши свого імені. Автомобільні пробки розтяглися десь на 45-50 кілометрів. Ніч заставала подорожніх у селах, де чужі люди дбали про спокійний нічліг й харчування, прали їхні забруднені куртки й верхній одяг.

– Ми нині в раю, – каже Валентина. – Чистенько, тихо, всі умови для пристойного проживання.

– Я вже й не знаю, – жартує Сергій Іванович, – чи варто повертатися нам додому: тричі на день безкоштовно годують чудовими стравами, комуналка – за символічну плату. Чим не рай?!

Ці люди насправді за усмішкою приховують невимовний біль, гіркоту втрат і розчарування, бо ж усе свідоме життя трудилися (Сергій Іванович й по дванадцять годин, хоча й не переймаючись цим, як і належить невиправному трудоголіку), створюючи сімейний затишок і добробут. Тож поруч з їхнім житлом виріс двоповерховий будинок, гараж інженер-автомобіліст Сергій Іванович обладнав за останнім словом техніки.

– Але якщо, не приведи, Боже, та нечисть, – ділиться Валентина, – зайде до мого міста, – ми не повернемось туди, хай вони подавляться нашим добром!

Треба зауважити, що родина Валентини завжди підтримувала український дух Харкова, за що недоброзичливці називали жінку «бандерівкою». «Дякуємо за комплімент! – парирувала – чим і пишаюся».

Син, який раніше любив оздоровлювати малечу в Криму, з чотирнадцятого – ні ногою туди. Принципово.

Звісно, вони мріють про той день, коли можна буде знову побачити їхній улюблений Харків без повітряних тривог, без довжелезних черг за хлібом і питною водою, а ще без тих, хто чекав на «руський мір», який продемонстрував усьому світові сьогодні своє хиже, нелюдське обличчя.
– Як думаєте, – запитує Валентина, – чи швидко закінчиться усе це?

– Вірю, – відповідаю, – що мир не за горами.

– Мир, – підхоплює Валентина, – тільки з нашою Перемогою…

А що тут ще можна додати?

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах