МЕНТАЛЬНІСТЬ У НАС СПІЛЬНА – ЛЮДЯНІСТЬ
Схоже на те, що поняття «жіноча сотня» входить у життя нашого соціуму як явище не тільки унікальне, а й постійне.
Щоранку мешканки Колибаївки поспішають до Будинку культури, щоби приготувати те, чого потребують фронт, переселенці або ж місцева громада.
– Вони всі волонтери? – запитую у директорки цього осередку Ніни Грузєвої.
– Та як вам сказати, – підбирає більш точні слова, – ми просто люди…
Просто люди виготовляють маскувальні сітки, несуть продукти з дому для виготовлення смаколиків (підприємцям також належить левова частка в підтримці військових), одяг, засоби гігієни, постільну білизну для переселенців, останнім усіляко допомагають адресно.
Наразі Оксана, Світлана й Наталя (прибулі з Ірпеня, Києва, Бучі) теж долучаються до процесу випікання – це краще, аніж залишитися вдома наодинці з болісними враженнями від пережитого. А згадати їм є що, тож ятрити душу це буде, мабуть, ще довго.
У ніч на 24 лютого Оксані чомусь не спалося, тож у 4.15 заварила чашку кави (все одно в половині шостої потрібно збиратися на роботу), та за 15 хвилин (вона зафіксувала час – 4.34) у Гостомелі почулися гучні вибухи. Жінка тоді ще не знала, що вони сповіщають про закінчення безтурботної смуги в житті багатьох її співвітчизників. Не підозрювала, що за деякий час їй доведеться разом з донькою, вісімдесятилітньою мамою, двома собаками і парочкою декоративних щурів шукати елементарного прихистку від підступної війни. А ще незабаром отримає важку звістку про загибель старшого брата, котрий служив у муніципальній варті, від спопеляючого все живе «Града».
– А куди ж Ви їхали?
– Куди? Туди, де не стріляють. За два дні нашої небезпечної подорожі план багато разів змінювався: доводилося коригувати маршрут в залежності від того, де «працювали» снаряди й вогонь.
– А так і було, – підтверджує Наталя. – Коли за п’ятсот метрів від нашого будинку йшов смертельний бій, прийшло розуміння того, що підвал, де ми переховувалися, не може вже бути порятунком, тим більше, що ні води, ні світла, ні зв’язку в нас уже не було. Місто було закидане трупами людей. Ви ж чули, що днями в звичайній траншеї було поховано (без імен, адрес) понад шістдесят п’ять загиблих. Куди поїдемо – не знали. Мої знайомі за кордоном гарячково підшукували для одинадцятьох пасажирів у машині безпечне місце. У цей час загинула й моя племінниця Сашенька – 22-річна дівчина, котра не так давно закінчила Київський військовий інститут.
– А Ви, – цікавлюсь у співбесідниці, – приїхавши до нас, помітили якусь різницю у менталітеті?
– Ніякої, – відгукується Оксана. – А от колись мені довелося побувати в Росії, була немало здивована тим, які тамтешні громадяни залякані – затуркані: вони зовсім не почуваються вільними й черпають усю інформацію з телеекранів, повністю довіряючи неправді, викривленню фактів… Тут ми, як вдома. Приємно, що кожний хоче чимось допомогти.
– Це так, – вступає до розмови Наталя. – Відчули це на собі – увагу, щирість, ніби ми всі одна-єдина родина.
– А чим ще будете займатися, як завершите оцю справу? – підходжу до духовок, звідки просочується аромат пряників.
– Усім, чим буде потрібно, – посміхається немолода пані, – а хоч й коктейлі молотова виготовлятимемо. Нам усе до снаги, якщо це потрібно для перемоги.
Лариса МАСЛОВА.
P.S.: Мене, як і жіночок-переселенок, пригостили пряником, на котрому написано: «Мир для України». Домовилися, що скуштуємо його в День Перемоги.
Автор:
admin
