МИ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ

Маленький маріуполець на княже ймення Святослав народився тоді, коли «братній» північний сусід приніс до його рідного краю вогонь війни. А нині вона підібралася так близько, можна сказати, впритул до домівки хлопчика, що довелося терміново виїжджати до більш безпечних місць. Отож, із розповідей великої родини (сімнадцять чоловік) складалася сумна мозаїка війни, втім, не позбавлена віри ні в Перемогу, ні в успішну відбудову зруйнованого вщент міста на Азовському узбережжі. Бо як висловилася моя співбесідниця Марина: «Ми – на своїй землі!».

Я НАЙДОРОЖЧОГО НЕ ЗАЛИШИЛА ЇМ

Для вчительки Марини Володимирівни Маріуполь, куди вона переїхала через збройний конфлікт 1992 року з Єревана, став, без перебільшення, другою батьківщиною. Тут поховані її батьки. Тут у неї багато учнів, друзів, знайомих. Прекрасна школа, котрій віддала тридцять років життя. Усе радувало й надихало. Навіть дивний дзвінок від старшої сестри з Вірменії не міг похитнути її впевненості у дні завтрашньому, хоча в слухавці чітко прозвучало (це сталося 22 лютого): «Мариночка, у вас буде війна, про це говорять у нас по телебаченню». А двадцять четвертого це стало реальністю, коли в звичний ритм буднів увірвалися ракетні й артилерійські обстріли, масштабні пожежі та зловісний гул ворожих бомбардувальників.

На початку березня не стало ні тепла, ні газу, ні зв’язку. Квартира Марини за деякий час уже нагадувала «рукавичку», де знаходили прихисток ті, кому не було куди повертатися.

Того дня світ здригнувся, почувши про трагедію у маріупольському драмтеатрі, а до будинку Марини теж «прилетіло», що спонукало сім’ю до термінового виїзду. На збори практично не було часу. Та й що брати, коли в автомобілях неможливо ні руки, ні ноги витягнути. А до цього ще й не знали, чи зуміють виїхати: в авто Марининого брата вибуховою хвилею було пошкоджено зчеплення. Та зрештою таки рушили в небезпечну подорож (це ж скільки рашистських постів треба було здолати!). І коли перед самим Запоріжжям почули українську мову, ледь не плакали від щастя: «Це ж свої, слава Богу!».

– І все ж таки, Марино, що Ви взяли з собою?

– Ось сімейний альбом, портрети покійних мами з татом, татів китель з нагородами і папаху полковника, він і Афганістан пройшов… Я їм (рашистам – авт.) найдорожчого не залишила.

ЦІНУЙМО ТЕ, ЩО МАЄМО

Валентина Борисівна – родичка Марини (їхні діти одружені) – корінна мешканка Маріуполя. З діда-прадіда. З рідними жила неподалік «Азовсталі», ніколи й подумати не могла, що усе можна знищити в одну мить. Ранок двадцять четвертого розпочався з авіаударів, «азовці» поспішали до своїх цехів, не розуміючи, чим усе це скінчиться, врешті-решт.

Усі думки Валентини були про своїх чотирьох дітей, онуків і правнуків. Не йняла віри, що чиясь підступна воля може отак враз усе перекреслити, та це не було сном: почалися обстріли, на вулицях з’явилися понівечені авто, загиблі містяни – навколо чорний дим, страх і невідомість. Життя з кожним днем ставало сутужнішим – ніхто нікому нічого не гарантував. Наталі, наприклад, посікло обличчя осколками, малий Святославчик з дідусем і бабусею чудом урятувалися. Увечері дід несподівано закомандував йти до сусідського підвалу. Отож, переночували там, а коли вранці повернулися до свого дому, побачили лише одну вцілілу стіну. Добувати їжу ставало все складніше і складніше: малому діставалися одна-дві ложки якоїсь кашки. І великим святом був день, коли дідусь уполював… голуба. Дорогоцінну юшку з м’ясом не могли собі дозволити одразу з’їсти.

У Запоріжжі, коли волонтери вручили кожному по буханці хліба, радості не було меж. Дорослі згадували, як раніше занадто буденно сприймали цей продукт, інколи й капризуючи з приводу черствості чи, до прикладу, не дуже випеченої шкірки. Сьогодні крихітна Лізочка, котрій нема ще двох рочків, уже й пообідавши, не випускає з рук шматочка хліба й усюди ходить з ним.

– Ой, – зітхає Валентина, – нам би цінувати те, що мали…

НАС РЯТУВАТИ ВІД НАДУМАНИХ УТИСКІВ НЕ ПОТРІБНО

– Жили ми всі чудово, – згадує родина. – А вже як пишалися своїми унікальними вулицями з гранітними бордюрами, школами, побудованими за новітніми проектами, зонами відпочинку й парками, красенем – драматичним театром, комбінатами-гігантами…

У чотирнадцятому була окупована частина Донбасу, що багатьох мешканців регіону дуже засмутило. Адже упродовж століть інтернаціональна родина в цих місцях розмовляла однією мовою – мовою злагоди, взаєморозуміння і миру. І раптом «збирачу земель руських» захотілося крові й жертв. «Таких «братів» мати, – розмірковує з цього приводу Марина, – ворогів не треба».

Валентина якось поїхала до Львова навідати сина, котрий служив там. Звісно, не знаючи, як відшукати частину, звернулася російською до місцевих – люди навипередки намагалися допомогти жінці.

А в п’ятнадцятому Марина повезла своїх учнів на екскурсію до міста лева. Всі, хто зустрічався їм тоді, із щирим співчуттям говорили: «Ви з Донбасу? Ми молимося повсякчас за вас»…

Між іншим, уся їхня родина володіє й українською, й на жодній території нашої великої країни, де б не доводилося бувати, ніхто не помічав жодних утисків. Тож ця «проблема» наразі існує лише в головах здичавілої більшості давно вже небратнього нам народу.

НІКОЛИ ЗНОВУ

Важко, коли твої плани з чиєїсь злої волі руйнуються, і все, здається, йде шкереберть, хоча в нашого народу так уже заведено, що «своїх у біді не кидаємо».

От і родина Марини й Валентини потрохи адаптується до нових умов. Молодь працевлаштовується, бо сидіти склавши руки найгірше. На новому місці роботи новачкам постійно намагаються допомагати: колеги мало не щодня приносять щось чи з домашніх заготовок, чи якусь необхідну річ.

Та додому новоселів все одно тягне. «Чула, – каже Марина, – що ці нелюди «розутюжили» танками кладовище в Маріуполі. Це ким треба бути, щоби на святе замахнутися?!».

Говоримо із жінкою про сьогодення стражденного міста.

– Вони (загарбники) хочуть забрати в нас усе, – упевнена, – та це не означає, що їм вдасться.

Розпитую її про найближчі плани, бо чула, що діти агітують Марину поїхати за кордон, де спокійніше, та з інфраструктурою порядок…

Та в неї своя, непохитна позиція: «Тільки – в Маріуполь, з колективом нашим відбудовуватимемо школу. Повинні бути там, де найбільше потрібні. А взагалі, коли здолаємо цю навалу, маємо здобути ще одну перемогу – покінчити з байдужістю, корупцією, некомпетентністю в усіх галузях».

Найближче Марині Володимирівні освіта, в котрій, на її думку, треба багато чого передивитися, аби відповідати високим людським стандартам.

– Що найголовніше в учителеві?

– Бути патріотом. До дітей – тільки за ретельним і строгим відбором. А знаєте чому? Щоби ніколи знову не повторилася ця історична несправедливість на піку людської цивілізації.

Не погодитись із цим неможливо: для кожного з нас украй важливо, щоби маріупольський другокласник Святослав й наступні покоління незалежної України ніколи б не відчули на собі жахів ганебної агресії.

Лариса МАСЛОВА.