МАТ-ПЕРЕМАТ, або МАТЕРІ ТВОЇЙ ХИРЯ…
Наш рідненький, дорогесенький матюк… Ну, як сьогодні без нього? Навіть ніхто вже і не зрозуміє того, про що ти говориш, якщо немає «с…» чи «б…». А так сказав два три слова, запечаткував його матом – і розмова пішла, і стало все зрозумілим, і став свій серед своїх…
Не хочеться в тому ж дусі продовжувати, бо маю наказ від Бога: раніше було Слово. Саме твої вуста першими можуть зрадити його, але це робиться повсякчас: матюкаються на вулиці, проходячи повз тебе, в громадському транспорті, розмовлячи по телефону, в солідних установах, перекидаючись між собою одним-двома смачненькими слівцями. Люди наші вже навіть не соромляться це робити і при дітях.
Чому ж так сталося, що мову свою, джерельну і милозвучну, барвінкову і ніжну, ми закидали цим багном? Якось дивно, що це стало навіть нормою, і ніхто не кине своє зауваження на протест почутого.
Відколи ми почали міліти? За яку мову українську ми боролися від початку незалежності? Чи лише для вигуків з високих трибун та викладання її у школах та вишах? Що й казати, навіть окремі письменники та поети «новодєли» свої вірші та прозу раз по раз пересипають гостренькими слівцями, формуючи словотворчі образи для усіх нас…
Десь я прочитала такі слова: «Руйнування мови – основи національної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед народом». І до кінця не зрозуміла їх. Думаю, що більше злочину наносить народ, ось так недолуго, з невіглаством руйнуючи її. І формуюються сьогодні привселюдно різного роду словники інтернетівські, як, приміром , «Словник української лайки». Її упорядники навіть застерігають: «Мова не про якусь там Східносибірську лайку песика, а саме про лайку, цебто якою лаються в Україні. Ця стаття зібрана силами анонімів, збірка всього більш-менш цікавого з українських поганих слів, за які батько може добре ляснути ременякою по спиняці»…
На жаль, сьогодні за це ніхто вже ремінякою не лясне. Бо це стало загальновживаним явищем. Навіть деякі наші науковці з дипломами про вищу освіту роблять свої пости в соцмережах суцільно з матюків. Але найцікавіше, прослідковуєш те, що ніхто з колег жодного разу йому не зробив зауваження, не вказав на безжалісне руйнування мови, малого того, не підказав, що він дає приклад для наслідування молодому поколінню. Хіба що вже це покоління аж так зіпсоване батьківськими матюками?
Відверто скажу про себе: ще жодного разу за своє життя не сказала матючного слова. В це важко комусь повірити, але це так. Адже слово – це частина біологічних процесів, які формують твій стан, твоє здоров`я, твій настрій і долю. Пам`ятаючи про це, можна уникнути навіть багатьох неприємних життєвих ситуацій, де добре, щире слово стає миротворчим.
Після ініціативи Ольги Богомолець «Про протидію лихослів`ю», яку зареєстрували два роки тому у Верховній Раді, було багато розмов про дематюкацію медійного та суспільного простору. На допомогу тоді прийшли прогресивні українці – вчителі, письменнки, менеджери освітніх проектів та інші. Й полинув потік інформації запропонованих фразочок, але «ніжніших і тендітніших» (це коли українцям захочеться вжити щось нецензурного), навіть запропонували: «зробити це так, щоб закостенілі святенники поважно кивали головами та занотовували «смачні» вислови собі в блокнотик»…
«Як лаятись првильно» – про це також повідомлять вам і письменники, і вчителі, і науковці. Мабуть, люди не можуть прожити без цих слів. Виходить, що так.
Пишу цю статтю, і трохи нудить… Згадую ситуації, людські обличчя, неформальні спілкування. Не знаю, що відчуваєте ви, але мене, насправді, нудить.
Юлія ЛИСКУН, журналістка.
Автор:
admin
