ХОЧ НА РУЇНИ ПОВЕРНУСЬ, АБИ ЦЕ БУЛА УКРАЇНА

– Ні, я була людиною небідною, – Валентина ДІЄДОВА з Сєвєродонецька показує на телефоні свою чудову квартиру, прекрасну дачу… А ще була власницею двох магазинчиків, джипа, гаража в престижному місці. А ось на цьому відео жінка напередодні Нового року обирає сукню для вечірки. Те, що бачила я, можна демонструвати на шоу моделей, без перебільшення. Та «руський мір», який заявився на ці землі із зловісною «рятівною місією», одномоментно «звільнив» від усього цього мою нову знайому.

Одягали Валентину Гнатівну вже в Кам’янці-Подільському. Нині допомагають продуктами, знайшли недороге житло, та тінь смутку лише інколи набігає на обличчя співбесідниці – треба відзначити, жінки вольової, стриманої. Можна лише здогадуватися, що відбувається в душі цієї великої оптимістки. Вірю, що ворогові вона не подарувала б радості застати її в сльозах, хоча прибула сюди за тисячу кілометрів з невеличким наплічником (добре, що заздалегідь зібрала документи) і… жовто-блакитним прапором, на котрому читаю теплі побажання бійців з Фастова, Кропивницького, Макіївки, Житомира…

Якщо хтось думає, що це данина дню нинішньому, – помиляється. Прапор у неї з’явився ще в чотирнадцятому, коли місто Валентини на декілька місяців опинилося в окупації.

Взагалі гарт героїня нашого нарису проходила значно раніше згадуваних нами подій. Родину її можна було сміливо називати інтернаціональною – дід мав польське коріння, мама – німкеня, батько з Кишинева, чоловік (на жаль, помер ще в 2017) з Сєвєродонецька. Знання мов (володіє, окрім української та російської, молдавською, французькою, італійською, румунською і сербською), звісно, допомагали пані Валентині в цьому непростому житті. Зрозуміло, що предки її, як і батьки багатьох з нас, не залишили ні солідного спадку, ні скарбів, ні острова в теплому океані, ні «золотої картки». Отож, успіху досягала креативністю, енергією, котрої вистачить, нівроку, на декількох чоловік, відповідальністю й організаційними здібностями, підприємницьким хистом. У дев’яності, коли головним гаслом було «допоможи собі сам», працювала в Югославії (Бєлград), Румунії, Молдові, при цьому освіта художника-модельєра ніяк не заважала їй займатися економічними питаннями – навпаки, творчий підхід до розв’язання проблем лише сприяв. Довелося стати і свідком серйозних геополітичних потрясінь, розпаду держав і навіть військових агресій (маються на увазі події 90-х в Югославії, «народження» так званої «Придністровської республіки», коли росіянами захоплювався Тирасполь й знищувалися бомбардуваннями Бендери).

– Це вже третя війна, – пояснює Валентина, – на моєму віку, котра почалася ще вісім років тому.

Втім, почуття гідності в жінки зростало всупереч несприятливим обставинам, здається, в геометричній прогресії. «Пам’ятаю, – ділиться спогадами, – як тоді ще, в часи перебування на Балканах, розумні люди казали мені: «Ви там, українці, бережіть свої води, землі, пильнуйте своє… І сьогодні, коли в нас «віджимають» нахабно моря, нашу територію, усвідомлюю, якою важливою й актуальною була та порада…».

– Наразі, – продовжує Валентина Гнатівна, – чужинці танками «утюжать» мою полуницю, шовковисту траву, плодові дерева, котрі саджали з такою любов’ю на дачі, спалюють та руйнують все, що нам дороге, рівняють із землею цивілізацію, залишаючи після себе пустелю. А ми ж, городяни, по декоративній плиточці, котрою були вимощені вулиці, ходили, як на подіумі. Варварам не можна цього подарувати…

Коли після звільнення від тимчасової окупації в 2014 мешканці Сєвєродонецька вийшли на мітинг на головну площу, Валентина з прапором була в перших рядах – це було її свято! Чому ми підкреслюємо цей факт? Тому, що не всі тамтешні громадяни раділи цьому. З гнівом розповідає жінка, як ще перед цим до них привозили автобуси з особами, котрі ніколи тут не проживали, і розпочиналася відома поганенька вистава на одну дію під назвою «Путін, урятуй нас!». Щоправда, декому вона таки подобалася – переважно тим, хто не звик мислити, аналізувати, розмірковувати над наслідками, фіналом цієї людської драми.

Зараз ми намагаємося з Валентиною Гнатівною віднайти корені цієї трагедії, не претендуючи, як то мовиться, на істину в останній інстанції.

– Дивіться, – каже Валентина, – коли моя донька готувалася піти до першого класу, з’ясувалося, що нема жодної школи з викладанням українською мовою. Хіба не нонсенс? Отже, я почала вимагати у відповідних органів, щоби у закладах освіти відкрили хоча б українські початкові класи. Добилася!

А ще жінка скаржиться, що ніхто особливо не переймався тим, що на місцевій залізниці курсував один-єдиний потяг «Дебальцево – Хмельницький», забитий зазвичай ущент пасажирами, на котрий важко було й квитки придбати. Ось тобі й ворота у світ широкий. Якби інакше – народ подорожував би частіше іншими регіонами країни, мав би можливість знайомитися з культурою, звичаями, менталітетом у різних куточках не такої вже й маленької держави. А так – окремі верстви «варилися у власному соку», не розвиваючись, не переймаючи досвіду інших, заклякнувши в десятиліттями «напрацьованих» стереотипах. Певне, що мінімум інформації й знань приводив цих людей до «сект», де «заправляли» проросійські пропагандисти, розписуючи всі принади «руського міра», малюючи лідера його фарбами такого собі благодійника, в котрого нібито душа болить за «поневолених донбасівців». Якби вони тоді запитали себе: «А до чого тут грузини, абхазці, чеченці, сірійці, котрих він теж «рятував»?

Валентина неодноразово робила спроби бити тривогу у відповідних структурах, щоби звернули увагу на «підпільні університети», де «промивали» мізки простакам посланці країни-завойовника. Та, мабуть, ті, кому належало пильнувати ідеологічний фронт, не поспішали втручатися в «особисте життя» громадян. І як показав час, допустили помилку, ціна котрої дуже висока.

Валентина Гнатівна ж уважала за потрібне всіляко допомагати українським військовим, блокпости котрих розташовувалися неподалік міста. Питна вода, генератори (щоби могли підзаряджати свої телефони), запчастини, бензопили – цього потребували вояки, і вона з чоловіком без найменшого сумніву доправляла це все захисникам. Її знали багато хлопців і дівчат в однострої.

– Валентино Гнатівно, а не боялися отак із прапорцем на автомобілі, спілкуючись з представниками ЗСУ, – запитую, – отримати снайперську кулю, до прикладу? Та й зрадники не дрімали…

– Страху не було й немає досі – відповідає. – Я на своїй землі, своїх симпатій ніколи не приховувала. Декотрі мої знайомі, люди занадто обережні, попереджали мене: «Як росіяни прийдуть сюди, тебе першою повісять…». Та моя позиція незмінна.

Бувало, збере місцевих школяриків: «Діти, є добра справа». У багажнику – фарби, трафарети заготовлені. Приїдуть на блокпост, аби прикрасити його «вишиванкою». Дітвора у захваті, бійці веселішають: «Тепер у нас усюди Україна!». Оце і є патріотичне виховання – без нудних лекцій, без «галочки» в звітах, без формальних акцій.

Невелика сім’я Валентини, не чекаючи особливих вказівок, самостійно, за покликом душі та совісті робила те, що, в принципі, мав би робити кожен свідомий українець – цеглинка за цеглинкою укріпляти фундамент незалежної, суверенної держави.

Коли донька Валентини вступила до Київського університету мистецтв, ректор його Михайло Поплавський, почувши, що вона з Сєвєродонецька, посміхнувся: «Ага, сепаратисти…». А було це так в році 2006 чи 2007. Валентина не на жарт тоді образилася: «А ви, вибачайте, хоч знаєте значення цього слова?».

«Сепаратист» було тієї пори маловідомим словом, це пізніше явище стало набувати негативно-грізного значення, коли загриміли гармати, і «гради» спалювали величезні території мирного колись шахтарського краю.

Сепаратизм і Валентина Гнатівна Дієдова – поняття взагалі несумісні. Можливо (і це моя, особиста думка), якщо би у владних структурах Донбасу було б побільше таких сміливих, небайдужих, відданих своїй країні людей, таких як Валентина Гнатівна, сьогодні у нас була б інша ситуація. І важливо вже тепер, коли триває жорстока, з непомірною кількістю безневинних жертв, утратою матеріальних цінностей, на відновлення котрих можуть піти десятиліття, війна, необхідно зробити правильні висновки, щоби запобігти в подальшому трагедії, яка торкнулася кожного – і патріота, і непоміркованого, недалекоглядного обивателя, котрий жадав щастя на блюдечку з чужого, позбавленого всіляких моральних цінностей світу.

Мені увесь час хотілося поставити (хай і банальне) запитання Валентині Гнатівні про найсокровеннішу її мрію. Посміхнулася: «Мир і наша Перемога! Чого ж іще бажати? Як тільки вони прийдуть, я готова босоніж бігти додому, бо нічого кращого нема за Батьківщину. Повернусь і на руїни, аби це була Україна. Найбільше я хочу привітати нашу переможну армію, адже прапор завжди зі мною».

23 лютого їй виповнилося 60. Разом із донькою й зятем сиділи в кафе. І раптом – дзвінок. Із Франції, від чоловікового друга. Готуючись вислухати привітання, Валентина Гнатівна взяла слухавку. Те, що почула, змусило здригнутися: «Валю, ти зараз із дітьми? Негайно, не втрачаючи ні хвилини, узявши найнеобхідніше, виїжджайте з міста – завтра до вас прийде війна. Путін ось-ось введе війська».

Валентина наказала молодим швидше покинути територію Сєвєродонецька. Сама ж залишилася владнати якось справи з нерухомістю. Хоча ворожа навала нікому не давала шансів на порятунок – все безжалісно нищилось.

– Що ж тепер, – співчуваю, – усе з нуля?

– Виходить, що так, – відказує. – Але нам вистачить сил.

Лариса МАСЛОВА.