ДОБРИХ СПРАВ НЕ ЗАХОВАТИ

Пробігаючи вулицями туристичного Кам’янця, мимоволі чуєш, як екскурсоводи закликають гостей звернути увагу на залишки старовинної церкви чи унікальність каньйону, або ж на фортечні вали…

Якби я була власницею агентства, неодмінно започаткувала б нетрадиційний маршрут на кшталт ось такого: проходячи повз «7 днів», вказала б на те, що, до прикладу, у зведенні його брав участь відомий місцевий будівельник Павло МАРКОВСЬКИЙ, він же разом із колективом зв’язківців уводив АТС-2, розбудовував кабельний завод з першого дня, за його безпосередньої участі введено в експлуатацію електропідстанцію «Північна». А в знаменитому об’єднанні будівельних матеріалів, очолюваним тоді легендою міста Іваном Василенком, став автором багатьох цінних раціоналізаторських пропозицій, винаходів, які, безумовно, сприяли його успіху в будівництві значної кількості виробничих об’єктів об’єднання, стотонної шахтної печі – гордості Вербецького заводоуправління, уведенню в експлуатацію газомережі високого тиску довжиною десять кілометрів, реконструкції залізничної станції Нігин. А ось і житлові будинки, магазини, аптека, дитяча лікарня тощо – теж його дітища. На ТОВ «Модуль-Україна» Павлу Павловичу випала честь будувати, вводити в експлуатацію та налагоджувати виробництво тришарових панелей, чудовий садочок на 330 місць з басейном та проїжджої частини автошляху «Васьковичі – Порубне»…

– Це що ж, – запитають вражені екскурсанти, – виходить, як у тій пісні:

Стоїть палац, стоять вокзали
І виробництва заводські,
І виробництва заводські…
Без мене ж це, без мене це
Ніколи б тут і не стояло,
Ніколи б тут і не стояло,
Якби мене тут не було…

А виходить, що так. Упевнена, що люди обов’язково б захотіли негайно дізнатися більше про Павла Павловича Марковського – будівничого добробуту й комфорту нашого регіону, депутата міської ради, активного учасника соціальних програм, на рахунку якого стільки важливих і значимих справ.

А що? Усім нам потрібно знати не лише минуле, а й сторінки славної новітньої історії малої батьківщини.
…Будівельна кар’єра героя нашого нарису розпочалася, мабуть, ще в класі п’ятім, коли до школи №5 завітав у справах очільник міста (по нинішньому – мер) Григорій Андрійович Тонкочеєв.

– А що, хлоп’ята, – звернувся до учнів на майданчику, – чи не хотіли б ви допомогти в будівництві гарного готелю, який назвемо «Україна»? Якщо є бажання, забігайте після уроків.

Поблизу новобудови торгували пиріжками з лівером і газованою водою тітка Соня з дядьком Ізею. Отож, підкріпившись, дітвора бігла до крана «Піонер», складала камінь, стінові блоки на піддони, а вже звідти матеріал подавався наверх. Пишалися тим неабияк, бо ж яка справа серйозна була їм довірена! Певне, в ті часи в планах класних керівників не було графи «профорієнтація», та фактично вона проводилася – і точно не на папері.

Взагалі ще підлітком Павло твердо засвоїв, що кишенькові гроші не даються батьками, а заробляються.

– Хочеш, сину, велосипед, – казав батько, – нічого не маю проти щоби ти заробив на нього.

Шістнадцятилітнім Павло примудрився поєднувати працю теслі-бетоняра на консервному заводі з навчанням у старших класах. На першу зарплатню купив татові хороший коньяк, мамі, звісно, подарував популярні духи, молодшій сестричці придбав шкільну форму, собі ж – омріяний велосипед і моднючий плащ. З приводу останнього батько жартував: «Не гірший, ніж у першого секретаря обкому».

Одним словом, самостійність у родині лише віталася. Коли вже в дорослому віці Павло зібрався одружитися, батько лише поцікавився: «А житло?». Тож син, ні слова нікому не кажучи, знайшов собі квартиру десь над скелею, облаштував її, умеблював і одразу ж після весільної церемонії на запрошення батька розміститися вдома, де на молодих чекала кімната й забитий їжею холодильник, скромно відповів: «Дякуємо, та в нас є де жити».
Родинна школа і в подальшому позначилася на долі Павла Павловича. Діди його були репресовані в 1929, 1938 роках, зрозуміло, що додому не повернулися. З часом були реабілітовані. Тож і мама Лариса Борисівна, що пізнала гіркоту німецької неволі (згодом, після звільнення, служила в армії), і батько Павло Павлович – фронтовик-орденоносець, який прийшов з війни з важким пораненням (тому і пішов із життя в п’ятдесят шість) пройшли непрості випробування, долали усі труднощі з гідністю. Батько продовжував традицію роду – став знаним фінансистом, майже двадцять років очолював Кам’янець-Подільський міський фінансовий відділ, мама була продовжувачем педагогічної лінії своєї родини. Власних дітей виховували прикладом, уважаючи за потрібне загартовувати нащадків у широкому сенсі цього слова.

Холодний душ зранку й заняття спортом (самбо, футбол, легка атлетика), відвідування радіотехнічних гуртків – усе це входило в щоденний розпорядок. Сам батько незмінно прокидався о п’ятій тридцять. Мама ж була строгою, але справедливою. Прекрасна хазяйка, могла розпорядитися обмеженими коштами так, що ніхто цього не помічав. Павло Павлович посміхається: «Дещо і я перейняв у неї: краще за мене ніхто не замаринує м’яса. Або ж, перучи білизну, довожу її до такого стану, що сусідка, побачивши її на мотузці в дворі, захоплено зізнається: «Просто сяйво якесь, а не речі».

Воно й наразі актуально: уміння дати собі раду в усьому – головна задача, з якою має впоратися будь-яка людина.

У родині Павла Павловича категорично не сприймалися брехня й підлість. Тому й з великою повагою ставився до колег і наставників, які були взірцем порядності й відданості своїй справі. Серед них: Аверичів, Резнік, Ткачук, Макєєв, Бєхов, Куприков, Лєсовой, Тонкочеєв, Василенко, Галицький…

Треба зауважити, що професія Павла Павловича Марковського більше ніж робота, бо не звик бути просто виконавцем. Тому і навчатися не втомлювався – має декілька вищих освіт, що правильно, адже і така давня професія постійно омолоджується у своїх підходах, технологіях. Було таке, що, захищаючи диплом у Львівському політехнічному, він забув про регламент. «Ого, – не без задоволення висловився з цього приводу голова комісії, – перевищив рівно на дві години і… п’ять хвилин»… А керівник дипломної, професор Микола Кіріанаки, той аж розчулився: «Не проект, а поема…».

Ще зовсім малим Павло розібрав будильник.

– А як же тато, – побачила це мама, – прокидатиметься тепер?

Хлопчина узявся зібрати його, густо змащуючи дрібні детальки… олією. Повернувшись від годинникаря, батько посміхнувся: «Ну, зібрав ти його, Павлику, правильно, якби не олія… На ній добре лише картоплю смажити».

Надалі розкладати все по поличках, аналізувати, шукати найбільш ефективні шляхи реалізації задумів стало незмінним правилом, а відтак творчій думці в своїй роботі відводив головну роль.

Кожному професіоналу зрозуміло, що мало бути до дрібниць обізнаному в справі, потрібно ще й грамотно комунікувати з оточенням. Павлу Павловичу по роду його діяльності доводилося бувати в міністерствах, управліннях, на прийомах у високопосадовців. Тож умів як і уважно вислухати, так разом із тим тактовно не погоджуватися, якщо це могло зашкодити справі. Якось на одній з поважних колегій, вислухавши на свою адресу необґрунтоване звинувачення, не побоявся заявити, що це непорядно, нечесно й не конкретно. За мить аудиторія зааплодувала його виступу.

Цій сміливості й безкомпромісності навчав його батько Павло Павлович, цьому ж навчає сьогодні й він свого сина Павла Павловича й онуків Павла та Олександра. Трійко дітей й шестеро онуків – його радість, натхнення і надія.

Гадаю, що нікому з них він не нав’язуватиме своїх уподобань чи думок щодо вибору професії, але що всі вони наслідуватимуть найкраще, чим пишається їхній рід, – відомий рід Марковських, – у цьому нема сумніву.

Павло Павлович не жалкує про жодну з сторінок свого життя. «Навпаки, – підсумовує, – щасливий з того, що обрав саме цю справу, що можу пишатися своїми батьками – найпершими вчителями, що на моєму шляху траплялися справжні однодумці, з котрими ми розбудовували нашу державу… Головна мрія моя здійснилася – бути корисним іншим. Хіба це не щаслива стезя?».

Декілька разів Павла Марковського номінували на отримання високих державних нагород, але так складалося, що в цей час мінялася влада, відбувалося реформування, коли було не до урочистостей, та в одній з відзнак (Подячний лист від Хмельницького обласного благодійного фонду «Хєсєд-Бєшт») найбільш повно відображається визначний внесок будівельника Павла Павловича Марковського, кавалера відзнаки Кам’янець-Подільського голови «За заслуги перед міською громадою», медалі «За творення добра, відданість благодійній справі», Почесного ветерана України, у процитованих нижче рядках: «Керуючись потребою власної душі, Ви допомогли збудувати… дім милосердя, радості та щастя… Ви самовіддано виконуєте одну із заповідей… – благодійність… Сподіваємося, що своїми добрими справами… Ви ще довгі роки будете радувати серця вдячних Вам людей». Сподіваємося, ці слова вдячності, стануть приємним спогадом для Павла Павловича, тим більше напередодні дня народження (31 липня).

Лариса МАСЛОВА.