У ДОШКІЛЛІ ВИПАДКОВИХ ЛЮДЕЙ НЕ БУВАЄ

Коли її однокласники мріяли швидше вирости, щоби стати дорослими, вона, навпаки, прагнула залишитись у прекрасному світі дитинства, де і сонце яскравіше, і дивує розмаїття кольорів, і можна скільки завгодно фантазувати…

Це про переможця Шостого міжнародного фестивалю педагогічних інновацій (2014 р.), лауреата обласного етапу Всеукраїнського фестивалю-огляду «Україна – рідний край» (2015 р.), володаря обласної премії імені М.Дарманського у номінації «Кращий вихователь» (2015 р.), призера конкурсу «Вихователь року» (2013 р.) Наталію Іванівну ДЬОМІНУ, яка упродовж 26 років невтомно вела за руку малюків стежиною пізнання оточуючого світу.

– Наталіє Іванівно, пам’ятаєте свій перший день, коли дівчиськом переступили поріг дитсадка «Гномик»?

– Так, ніби це було вчора. Прийшла влаштовуватись нянечкою, та завідувач запропонувала спробувати себе в ролі вихователя.
І як не дивно, ніякого остраху не відчувала. Отож, поринувши з головою в життя дітей, паралельно навчалася спочатку в педучилищі, згодом – в інституті.

– Цікаво, чи не згас з роками ентузіазм, тим більше, що зарплатня «дитсадківця» занадто скромна, м’яко кажучи? А ще ніяких там тобі бонусів, скажімо, у вигляді квартир, як це було на державних підприємствах, орденів, медалей…

– Дійсно, початок моєї кар’єри співпав з непростим економічним випробовуванням для кожного в нашій країні. Гроші видавали частково або ж заміняли їх «натурпродуктами». Та мене, чесно кажучи, ця матеріальна скрута особливо не хвилювала. Тієї пори я не йшла на роботу – бігла, бо ж безліч ідей, планів, задумів не давали спокою!

– Наталіє Іванівно, помічаєте різницю між вихованцями Вашої молодості й нинішніми?

– Дітлахи будь-якої доби – енерджайзери. І це нормально. Щоправда, сьогодні юне покоління «підсаджене» на гаджети, а тому й перевантажене усілякого роду інформацією: і корисною, й непотрібною.

А відтак необхідно зайве «відсіювати», потрібне систематизувати – розставити все по місцях.

– Наталіє Іванівно, а яким є ставлення до книги «новітніх» діток?

– А ось тут хочу спростувати міф, що сучасний малюк байдужий до друкованого слова. Дошкільнятко любить книжку, і питання в тому, щоби батьки підтримували в дитині читацький вогник. Це важливо, бо ж захоплення електронними носіями формує «кліпову свідомість», що в подальшому може мати небажані наслідки: нерозвинена уява, невміння зосередитися, відсутність цілісного сприйняття світобудови…

– Дехто вважає, що сучасні діти некомунікабельні.

– Не можу цього підтвердити, бо бачу, що хлопчики й дівчатка 21 століття не є відлюдьками, активно комунікуючи в колективі. Взагалі в правильній розстановці акцентів значну роль відіграє особистість вихователя, котрий має бути енциклопедистом (адже не знаєш, яке питання тобі поставлять) і актором, спортсменом і співаком, художником і… чарівником. Усе не перерахуєш, але головне в тім, що ми, педагоги, повинні бути не «над», а поруч з дітьми.

– Зовнішній вигляд має значення?

– Дуже велике. Дитина помічає найменші деталі: зачіску, взуття, манікюр… Якось маленька вихованка підійшла до мене: «Наталіє Іванівно, у Вас завжди однакова помада. Моя мама торгує парфумерією, тож ми підберемо інший колір, більш яскравий…».

– Ось такої! Наталіє Іванівно, не секрет, що багатьом новачкам дається перший день у садку найважче. Як Ви зустрічаєте їх?

– Звісно, невимушено вітаю: «Привіт!». А далі: «Давай знайомитися. Я та тьотя, котра дружить з усіма дітками на світі». Тоді засмучене й перелякане дитя уже сміливіше заглядає до ігрової кімнати, аби дізнатися, чому в цієї «тьоті» стільки друзів.
Упевнена, що справжній педагог спочатку дарує (кожній без винятку) дитині любов, а вже потім вправляється в навчанні-вихованні, використовуючи різноманітні професійні навички. А оскільки маленька людина – це неповторний світ, формування особистості йде через індивідуальний підхід.

– А Вам не здається, що наразі ми маємо «ножиці» між освітянськими постулатами (є вічні, а є данина часу) і теперішньою дітворою?

– Погоджуюсь. Хоча дещо робиться в ім’я наближення до народжених у третьому тисячолітті. Такою, приміром, є програма «Впевнений старт», за якою педагог не обмежений у методах, термінах – кінцевий результат є головним.

– Наш «знервований», неспокійний час породжує достатньо багато агресії як на рівні соціуму, так і окремої сім’ї.

– Так, тому і ведеться певна робота з малюками в плані попередження вибухових емоцій. Доводиться виправляти прогалини родинного виховання – навчати домовлятися, не застосовуючи фізичних «аргументів». І якби це продовжувалося у наступних ланках (школа – коледж – виш), ми мали б цілком законослухняне суспільство.

– Курйози траплялися у Вашій практиці?

– Не без того. Якось батьки «забули» забрати дитину з садка. Узяла її до себе на ночівлю. Нагодувала, поклала спати. А дитя посеред ночі будить мого чоловіка: «Дядя-папа, проведи мене до туалету…».

Одним словом мама згадала про своє чадо лише наступного дня, десь ближче до десятої години…

– Наталіє Іванівно, що є для Вас мірилом найвищої довіри дитини до педагога?

– Все дуже просто. Коли діти називають вихователя «мамою» чи «бабусею». Оце і є показник. Хай би інспектори хоч які тести не придумували б – цей найточніший.

– З дитинства Ви пишете поезії, бо ж у Вас була чудова вчителька з літератури Валентина Байталюк (нині керівник літстудії «Сонях» і редактор дунаєвецького періодичного видання), так що мали всі шанси стати гарним філологом.

– Це так. Але я не обирала стезю вихователя наймолодших – це професія вибрала мене. З роками все більше усвідомлюю, що в дошкіллі випадкових людей не буває.

У цьому навчальному році я змінила місце роботи – перейшла на посаду вихователя групи подовженого дня до школи. Чому? Пояснення нескладне: зазвичай творча людина намагається спробувати себе в чомусь новому.

Лариса МАСЛОВА.