Микола ПАНАСЮК: О, брате Кам’янцю! О, Україно-сестро! В легендах ваших – корені мої
Коли потрапляєш на художню виставку, фізично відчуваєш, як відновлюється дещо втомлена від буття аура, як дух урочисто підноситься над щоденними турботами й народжується нестримне бажання оселитися в цій чарівній, оповитій сонячними променями й життєствердною фантазією митця країні.
От і нині на виставці Миколи Панасюка відчуваю приплив нових сил. У залах митсецької галереї іменинника відшукала не одразу. Він ніби навмисне старався «загубитися» в юрбі поціновувачів, яка неспішно пересувалася приміщеннями, фотографуючи, ділячись враженнями…
«А він такий, – говорили мені його друзі – художники з Хмельницького Микола Мельник і Яків Павлович, – занадто скромний, дуже щирий, талановитий та безкінечно добрий».
Звісно ж, я не фахівець з живопису, та гадаю, що всі ці вище перераховані якості надають творам митця Панасюка якогось особливого шарму, тепла й світла.
Чесно, я до деякої міри розгубилася, не знаючи, як назвати Миколу Івановича. Художником? Але він ще й пише поезію. А у співдружності з Галиною Юрковою – пісні.
Та головне, мабуть, і не в цьому, а в тому, що такі, як Микола Панасюк, дуже потрібні нам, аби ми не зачерствіли, аби пам’ятали про високе призначення – бути на землі Людиною.
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
