ВІРМЕНСЬКА СВЯТО-МИКОЛАЇВСЬКА ЦЕРКВА В КАМ’ЯНЦІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ

Православні храми на Поділлі мають багату і складну історію. Впродовж багатьох віків вони були центрами релігійно-культурного, загально-виховного життя для місцевого населення, несли людям Слово Боже в прикордонних з мусульманським світом територіях. Складним і часто трагічним було їхнє історичне минуле. В середні віки православні святині Поділля часто руйнувались і спустошувались кримськими татарами, іншими кочівниками, але знову відроджувалися з попелу.

Особливо багато трагічних подій відбулось в минулому столітті. Наша стаття присвячена історії Кам’янець-Подільської Свято-Миколаївської церкви – найдревнішого храму історичного центру Поділля.

Церкви часто називались на честь християнських святих. Святий Миколай – архієпископ Мір Лікійських, Чудотворець, народився близько 280 р. при римському імператорі Валеріані в Лікійському місті Патарі від багатих, благочестивих батьків Феофана та Іоанни. З юних років мав схильність до усамітнення, подалі від світських розваг, часто відвідував храми, вивчав Святе Письмо.

Святий Миколай був відданий батьками на службу Господу і при досягненні зрілого віку поставлений пресвітером. При імператорі Діоклетіані Св. Миколай разом з іншими християнами був кинутий до в’язниці, де знаходився до воцаріння Костянтина.

У 325 р. Св. Миколай був присутній на першому Вселенському соборі й виявив ревність у захисті Православ’я від лжевчення Арія. За велику християнську любов ще при житті Св. Миколая називали батьком «сірих і утішителем знедолених». Св. Миколай помер в глибокій старості близько половини IV ст. (в 341 р., 343 р., за іншими даними 345-352 роках) у Мірах. Він прославляється церквою як «Світильник світліший», «Правило православ’я», «Стовп церковний», «Утішитель плачучих».

Час заснування Свято-Миколаївської церкви у Кам`янці-Подільському все ще покритий таємницею. Автор першої роботи про історію храму протоієрей Моісей Доронович вважав, що церква була заснована вірменськими переселенцями в кінці XIV ст. і побудована на кошти багатого купця Синона Котлубея. Він запропонував вважати 1398 р. датою першого спомину про храм в історичних джерелах. Цю версію підтримували й інші дореволюційні дослідники подільської історії: О.Сіцінський, М.Гульдман, П.Батюшков та інші. Вони вважали, що Св.-Миколаївська церква – найдревніший храм Кам’янця-Подільського, і що він побудований вірменськими колоністами. Приведемо уривки з оригінального документу, в якому йде мова про Св.-Миколаївську церкву: «Я Синан, син Котлубея, затверджую цей запис… Я дав обіцянку побудувати святиню на ім’я Миколая Чудотворця. Тепер при Божій допомозі закінчив її і повністю присвячую її Богу». Цей документ датується 25 березня 1398 р., оригінал якого знаходиться в публічній бібліотеці Санкт-Петербурга.

Виникає запитання, яким чином вірмени з’явились на території Поділля? Велике переселення вірмен у ХІІІ ст. пояснюється тим, що турки-сельджуки (а пізніше османи) проводили по відношенню до вірмен насильницьку політику, що змусило їх залишити Батьківщину.
Литовська влада, під орудою якої в другій половині XIV ст. знаходилось Поділля, надала вірменам широкі привілеї, чим вони і користувались. Св.-Миколаївська церква з самого початку була головною церквою для вірмен. Оскільки їх кількість у місті з кожним роком збільшувалась, і церква не могла задовольнити релігійні потреби людей, невдовзі в Кам’янці-Подільському виник другий вірменський храм – Святого Нігола, а Св.-Миколаївська церква була освячена в церкву Благовіщення Пресвятої Діви. Храм перебудували і став він кам’яним. Деякі дослідники вважають, що ця перебудова відбулась наприкінці XV ст.

У 1432-1434 р. західне Поділля з Кам’янцем-Подільським увійшло до складу Польської держави. Спочатку польська влада не обмежувала права вірменської общини і не втручалася в її релігійне життя.

У XV-XVIІ ст. Благовіщенська церква була найбільш значимою вірменською церквою Кам’янця-Подільського. У 1521-1533 рр. в храмі відбулися ремонтні роботи. З того часу зберігся до наших днів білокам’яний хачкар (квітучий хрест), який вмурований у стіну церкви з південного боку. Під хрестом можна прочитати запис: 1003 р. вірменської ери (1544 р.х.). В кінці XVI ст. була збудована дзвіниця. В 1614 р. відповідно до вірменських книг збудована кам’яна брама, внаслідок чого в першій чверті XVIІ ст. створився архітектурний вигляд Благовіщенської церкви. Навколо храму була кам’яна огорожа, в середині периметру яких знаходилися церковні будинки, келії. В самій церкві був встановлений барельєф з каменю – лежача фігура святого, майже в натуральну величину. Це був надмогильний пам’ятник вірменському патріарху Мелхіседеку – відомому Львівському вірменському архієпископу, який помер в Кам’янці-Подільському 1627 року.

Довгий час Благовіщенська церква зберігала традиційні цінності вірменського етносу і користувалась великою автономією. Та в другій половині XVI ст. серед вірмен, які проживали на території Речі Посполитої, все більш популярною ставала ідея про необхідність укладання унії (союзу) з римо-католицькою конфесією. Ці наміри підтримувала польська влада і місцеві магнати. 1 жовтня 1666 р. в Благовіщенській церкві відбулось перше Богослужіння по католицькому обряду, а сама церква стала уніатською.

Влітку 1672 р., після короткочасної війни Кам’янець-Подільський був окупований турецькими військами. Більшість вірмен покинули місто. Благовіщенська церква була зруйнована, від неї залишилась невеличка капличка.

У 1699 р. Туреччина під тиском Росії, Австрії, Польщі, Венеції була вимушена покинути Кам’янець-Подільський, який знову опинився в складі Речі Посполитої. Незважаючи на важкі часи, вже в 1700 р. вірмени почали повертатись в місто над Смотричем. 28 червня 1701 р. велика група вірмен відправилися з чудотворною іконою Божої Матері зі Львова в Кам’янець-Подільський. Багатий вірменин Богдан Лятинович на свої гроші відбудував те, що залишилось від Благовіщенської церкви – апсиду, і переробив її на капличку. Знову почав діяти вірменський монастир дівоток, закритий під час турецької окупації.

Якщо на планах міста 1746, 1761 рр. Благовіщенську церкву показано такою як і Миколаївський храм, то на плані міста 1773 р. розміри Благовіщенської церкви були набагато менші. Так, колишній вірменський Кафедральний храм Пресвятої Богородиці фактично вже не існував на архітектурному обліку міста. З 1767 р. зарахований до Миколаївського вірменського (фактично – вірмено-католицького) собору і став капличкою.
У 1793 р. після другого розділу Польщі Правобережна Україна увійшла до складу Російської держави. В часи Російської імперії Благовіщенська церква деякий час була уніатським храмом, і саме в цей час їй повернули перше найменування XVI ст. – Свято-Миколаївська церква. 4 травня 1822 р. уніати провели хресний хід і перенесли ікону Св. Миколая з міського Кармелітського костелу до вірменської Благовіщенської каплички і назначили храмовим святом день Св. Миколая. З 1840 р. церква стала православною.

Нові випробування для церкви розпочались в кінці 1920 р., коли на Поділлі встановилась радянська влада. Священики були позбавлені всіх політичних і громадянських прав, зачислені в «нетрудові елементи». При храмах не можна було створювати учбових закладів, відкрито проводити Богослужіння.

У 1936 р. Свято-Миколаївська церква була закрита, а її настоятель – протоієрей М.Трембовецький, як і 10 тисяч інших жителів Кам’янець-Подільської області, загинув в 1938 р. під час розгулу «червоного терору». Приміщення церкви деякий час використовували як зерносховище. В Кам’янець-Подільському наприкінці 1930-х рр.. не залишилось жодного діючого храму.

22 червня 1941 р. армія нацистської Німеччини разом зі своїми союзниками розпочали війну проти Радянського Союзу. Вже 10 липня 1941 р. Кам’янець-Подільський був окупований угорськими (пізніше німецькими військами). До кінця 1941 р. вся Кам’янець-Подільська область опинилась під владою загарбників. Окупаційна влада з тактичною метою дозволила релігійним общинам повернути собі храми. З кінця 1941 р. почали проходити Богослужіння і в древній Свято-Миколаївській церкві Кам’янця-Подільського.

В березні-квітні 1944 р. Кам’янець-Подільська область була звільнена від нацистів. Однак кількох православних священиків Поділля звинуватили в антирадянській діяльності і передали суду. Свято-Миколаївська церква деякий час ще продовжувала свою діяльність, але в 1962 р., в період нового наступу на церкву, Св.-Миколаївську закрили, а її приміщення віддали під склад.

Демократизація в СРСР в другій половині 1980-х років створила умови для відродження релігійного життя в країні. Православним общинам почали повертати культові споруди. В 1990 р. Св.-Миколаївський храм передали Українській Православній Церкві Московського Патріархату.
В архітектурному плані Св.-Миколаївська церква складається з нефу (8,4х13,7 м) з подовженою апсидою і притвором ХІХ ст. З півночі і півдня до фасадної церковної стіни з арками-аркебутанами, які були прибудовані в ХІХ ст. Стіни мають товщину 1,2-1,5 м, площа займає 53х22 м. У південно-західному куті є сходинки на хори. Три вікна розміщені на другому ярусі на висоті 3,5 м. Вони мають арочні перемички і внутрішні четверті з білокам’яних блоків. На західному фасаді над дверима є кругле вікно – «околюс». Замурований південний притвор обрамлений порталом. Складне профілювання білокам’яного порталу дуже характерне для вірменської архітектури. Нинішній вигляд храму характерний для пізньороманського часу.

Першим священиком відновленого храму був архімандрит Філагрій. У наш час, багатий на протиріччя, це була людина, повна любові і милосердя, яка відзначалась великою сили волі та палкою вірою у Бога.

Він народився 15 липня 1908 р. в с.Соломна Проскурівського повіту Подільської губернії (зараз Волочиського району Хмельницької області) у селянській сім`ї Ігнатія та Єлізавети Камінських. З дитячих років Філагрій мав бажання служити Богу та моралі. Після закінчення семирічної школи з 1923 р. він перебував в Бершадському монастирі. У 1928 р. після закриття монастиря повертається в с. Соломнa, де проходить послух при храмі регентом. У 1930 р. його батьків розкуркулили. Філагрій залишився один, не маючи засобів для існування. За таких важких обставин у 1930 р. він переходить радянсько-польський кордон в надії влаштуватись де-небудь у монастирі. Рік довелось батракувати спочатку в м.Скалат Тернопільського воєводства, потім поблизу Львова. У 1931 р. Філагрія приймають в Яблочинський православний Свято-Онуфріївський монастир Бяло-Подляського повіту Люблінського воєводства. Наступного року він був пострижений у монахи і тоді ж прийняв сан ієродиякона. Згодом Філагрія рукополагають в сан ієромонаха, пізніше переводять до Хресто-Воздвиженського Дубенського монастиря. Деякий час обслуговував православне населення Варшавської єпархії.

У 1941 р. з відновленням Православної церкви на теренах радянської України повертається на Поділля Подільської єпархії. Служить у містечку Сатанів, був удостоєний сану ігумена та призначений благочинним Сатанівського району. Після повернення радянської влади – настоятель парафії с. Соломна, а з 1947 р. – регент Свято-Успенської церкви Почаївської лаври. Був нагороджений наперсним хрестом. З 1949 по 1953 р. навчався у Духовній Академії у Ленінграді. Після її закінчення отримав звання кандидата богослов`я та призначений інспектором Волинської Духовної семінарії у Луцьку. У 1955 р. був переведений до Троїце-Сергієвої Лаври, а наступного року – знову до Почаївської лаври. У наступні роки служив у Грузинській та Московській патріархіях. За свою вірну службу був нагороджений у 1958 р. хрестом з прикрасою, а у 1988 р. – орденом Св. князя Володимира III ступеня.
Впродовж багатьох років за порадою і духовною допомогою до нього приїжджали віруючі з усіх кінців України і закордону. Незважаючи на свій похилий вік, отець Філагрій не жалів себе. Люди згадують, як приходили до нього за благословенням на операцію. Він приймав усіх і кожного. Говорив правду в очі. Його проповіді були щирі, завжди досягали сердець віруючих. По заповіту батюшки Філагрія про його кончину сповістили Святійшого Патріарха Олексія II, з яким він у свій час навчався у Ленінградській Духовній Академії. Преставився архімандрит Філагрій 17 грудня 2007 р., всього прослуживши в священицькому сані 49 років. Все його життя було наповнене пастирською турботою за віруючих людей. Похований батюшка на міському кладовищі біля вівтаря Всесвятського храму.

У нинішній час настоятелем Свято-Миколаївської церкви є протоієрей Олексій (Вересюк, на фото) – уродженець с. Біла Чемеровецького р-ну Хмельницької обл. Навчався він у Кам’янці-Подільському, де закінчив середню школу. Потім вчився у професійному училищі № 107 м. Ленінграда (Санкт-Петербурга), після закінчення якого отримав спеціальність механіка. Після проходження армійської служби в Чернівцях подияконствував на архієрейських службах в Свято-Миколаївському соборі. У 1989 р. був рукоположений в диякони в Свято-Миколаївському храмі і через два тижні – в священицький сан. Отримав наказ служити у парафіях Вороновиця і Коновка Кельменецького р-ну.

У 1991 р. переведений до Хмельницької єпархії і направлений в м. Кам’янець-Подільський настоятелем Свято-Миколаївської церкви. В 1993 р. поступив на заочний відділ Одеської духовної семінарії, яку закінчив в 1997 р. З 2002 по 2007 р.р. навчався в Державному Свято-Тихонівському гуманітарному університеті. Отримав диплом за спеціальністю «Теологія».

З 1995 р. при Свято-Миколаївській церкві діє Недільна школа, яка проводить різні заходи. 22 травня 1998 р. в День Св. Миколая-Чудотворця святково, за участі архієпископа Кам’янець-Подільського і Городоцького Феодора, багатьох священиків і парафіян було відзначено 600-ліття храму.

Вдивляючись в нашу історію – історію древньої Русі, ми бачимо світло її незчисленних святих. І в який би куточок ми не потрапили, тут живе пам’ять про святого, що просіяв і наповнив це місце світлом та любов’ю. За зовнішньою історією розкривається в усій неземній красі та вічності історія внутрішня – історія духу, віри та любові.

Галина СОЗАНСЬКА, екскурсовод Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.