Кримські татари у Кам’янці на Поділлі: матеріальна спадщина XIV-XVII ст.

Обставини появи на теренах Поділля онуків литовського князя Гедиміна – князів Коріатовичів, на сьогодні точно не з’ясовано. За версією Я. Куртики це сталося внаслідок військового походу польського короля Казимира III у 1349 р. Такої ж думки дотримується і сучасний дослідник В. Михайловський, який стверджує, що завдяки приходу Коріатовичів на Поділля «співпраця з польським королем Казимиром III та Людовіком Угорським закріпила західний вектор політики князівства». Утім, на наш погляд, така точка зору не враховує той факт, що наприкінці 40-50 років XIV ст. цей регіон під назвою Улус Курумиши, згідно із дослідженнями Б. Черкаса, перебував у складі Золотої Орди. І лише внаслідок переможної Синєводської битви 1362 р. князі Коріатовичі остаточно утверджуються як володарі князівства, а їхня влада поширюється на весь колишній улус, що і визначило географічні межі краю. Після 1374 р., коли було здобуто чергову перемогу над ординцями, кордони князівства розширились. Зокрема, до так званого Великого Поділля входили колишнє Галицьке Пониззя, Прославія (Брацлавщина), Болохівщина, частина Південної Київщини, а також нижнє межиріччя Дніпра й Дністра. У руках Коріатовичів зосереджувалася вся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади.

За короткий час Коріатовичі створили нову вертикаль влади та потужне військо, що дозволило вберегти Поділля від розпаду. Першою резиденцією володарів Подільського князівства був Смотрич, а з 1370-х рр. нею став Кам’янець. Розбудова міста відбувалася під впливом західноєвропейських традицій, які передбачали двоцентричне планування та управління. Існуючі укріплення, які існували з початку XII-XIII ст., що підтвердили археологічні розкопки, значно полегшили цей процес. Протистояння із ординцями тривало до кінця XIV ст. Поклали голови у цій боротьбі й двоє братів Коріатовичів – Юрій та Олександр.

Для посилення оборони Кам’янця, який виконував функцію резиденції, Коріатовичі закладають основу майбутньої кам’яної фортеці, яка збереглася до наших днів. Місце будівництва вибрано не випадково. Оскільки саме місто розташовувалося на кам’яному півострові, фортифікації прикривали єдиний в’їзд до нього. Згідно з дослідженнями Р. Майора та І. Старенького, на кінець XIV ст. твердиня складалася з шести кам’яних башт. Три з них розташовувалися із західного боку: Денна, Західна й Стара Рожанка. Саме вони формували давньоруський дитинець і з’єднувалися між собою кам’яними стінами. Усередині замкнутого периметра, біля західного кам’яного муру, розташовувалася овальна башта-донжон. Ще дві вежі – Чорна та Папська – стояли в східній частині замкового подвір’я. На відміну від напільної західної кам’яної частини замку, південна, північна та східна ділянки, за винятком двох мурованих башт, складалися з дубових заборол, розташованих на невисокому земляному валу. У східній та західній частинах замку існували дві брами – Стара Пільна (Замкова) та Міська. Ще одна розташовувалася в кам’яному дитинці. На території замку розміщувалися військові, адміністративні, господарські, сакральні та житлові споруди, зведені, найімовірніше, з дерева. У пізніші часи фортеця стане повністю кам’яною.

Кам’янецька твердиня, як й інші замки Західного Поділля, відігравала ключову роль в оборонній системі кордону Великого князівства Литовського, Польського королівства та Речі Посполитої впродовж декількох століть. І не випадково. Адже Подільський регіон, разом із Київщиною, Сіверщиною та Волинню, з другої половини XV ст. став об’єктом постійних набігів турецько-татарських військ. Перший із яких на Поділля відбувся ще у 1438. Загалом, за підрахунками дослідників упродовж 1450-1556 рр. турецько-татарські війська вчинили 86 великих нападів на українські землі.

Регулярне перебування кримців у нашому регіоні підтверджують предмети матеріальної культури, виявлені під час археологічних розкопок за останнє десятиліття, які наразі зберігаються у музейних колеціях Кам’янця-Подільського.

У фондах Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника зберігаються декілька цікавих експонатів. Про золотоординські часи засвідчує чи не найбільш цінний – «київське» наслідування данга хана Джанібека карбування Ґюлістану 753 р. г. (1352/1353 р.). Цю монету було віднайдено під час розкопок 2017 р. За даними І. Старенького та І. Хромової, «на сьогодні це найзахідніша офіційна археологічна знахідка монети даного типу на території України». Значно більший масив знахідок стосується останньої третини XVII ст., коли місто стало центром Кам’янецького еялету у складі Османської імперії (1672-1699 рр.). Ідеться про велику кількість різноманітного керамічного та порцелянового посуду, люльок та ін., колекцію яких докладно схарактеризував у монографії керівник археологічної експедиції Павло Нечитайло. Щоправда, ці речі мають турецьке, а не кримськотатарське походження, але потрапити в місто могли також і з Криму. Орієнтовно з того часу в Кам’янці з’явилася вул. Татарська. Вочевидь, якась частина татар залишилася тут після 1699 р., коли місто повернулось під контроль Польщі.
Фонди Національного історико-архітектурного заповідника «Кам’янець» містять: ґенуезький аспр (карбування 1420-1430 рр., монетний двір – Кафа); акче Гаджі Ґерая (карбування 1462-1463 рр., монетний двір – Крим; атрибутацію здійснив Владислав Безпалько, оскільки в описі фонду ця монета названа як «монета татарська» XV-XVIII ст.). Також на вул. Татарській, 17/1 при розкопках приватного житла XIV-XV ст. виявлено кераміку золотоординського часу.

Отже, представлені артефакти – це усе, що вдалося виявити та ідентифікувати на сьогоднішній день. Проте, згідно зі свідченнями місцевих археологів, фонди обох установ містять дуже багато цікавих предметів, особливо кераміки, які ще чекають своєї атрибуції. Також є потенціал для археологічних розкопок у найближчих околицях Кам’янця. Адже кримські татари неодноразово перебували на цій території у середині XVII ст. Таким чином майбутні як історичні, так і археологічні дослідження мають перспективу і, відповідно, можуть більше збагатити знання про один із корінних народів України. Адже наша спільна історія характеризується не лише взаємним протистоянням, а військово-політичними союзами проти спільних ворогів. Цими рядками висловлюю подяку Українському культурному фонду та Міністерству культури Великого ґерцогства Люксембург за надану стипендію для проведення дослідження.

Дмитро ВАЩУК, кандидат
історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, вчитель історії
Кам’янець-Подільського ліцею № 16.

Поділитися в соціальних мережах