Пройтися кам’янецькими Шевченківськими стежками

На тебе дивлюся, за тебе молюсь

Рейсова маршрутка буденно котить то битою дорогою, а інколи й цілком пристойною, асфальтованою. У салоні – переважно заклопотаний народ: хтось бідкається, що нема дощу, а он ті жіночки жваво обговорюють ціни, студенти поспішають до рідних домівок, аби запастися харчами – апетит чомусь розігрується саме під час екзаменаційних сесій.

Ми ж, учасники літературної експедиції «Шевченківськими стежками» (у складі – учні ДНЗ «Подільський центр професійно-технічної освіти») з цікавістю заглядаємо у вікна, витягаючи шиї та намагаючись не пропустити жодної дрібнички. Бо для нас це не просто певний відрізок «од села до села», а історія подорожі Великого Кобзаря, котрий півтора століття тому їхав у справах археографічної експедиції тодішнім Поштовим шляхом (його ще називали Чумацьким), вирушивши з Чернігова на Київ, а звідти через Житомир на Кам’янець-Подільський.

У Рихті на нас чекає учитель історії Слобідсько-Рихтівського НВК Олександр Степанович Побережний, наш давній знайомий: двома-трьома роками раніше місцевий краєзнавець допомагав у зборі матеріалу до наукової роботи. Цього разу він зголосився бути нашим гідом.

Отож, чудового травневого ранку потрапляємо до Новосілок (стара назва Рихти). Чому саме туди? Ми не мали на меті відтворювати в точній послідовності маршрут перебування Кобзаря на Кам’янеччині, а залишки Рихтівського замку вабили нас як колишнє вогнище активного мистецького життя доби Шевченка. Свого часу замок мав немало господарів: Лисавета Лянскорунська придбала його 1507 року в пана Радецького, пізніше помістя перекупив Войцех Гумецький, а згодом у ньому оселився новий хазяїн – пан Головинський, який зруйнував замок задля зведення розкішного палацу. В останньому згодом жив зять Головинського – Костянтин Подвисоцький, у котрого й гостював Шевченко. Тарас Григорович не міг не відвідати цього культурного осередку, де знаходилися величезна бібліотека (за одними даними – з 12 тисяч примірників, за іншими – з 4000 книг), збірка рукописів (серед них і родинні архіви польської шляхти), унікальна колекція графіки і гравюр, портретна галерея, найрізноманітніша зброя, східні килими і старовинні годинники… Не дім – музей.

На жаль, майже нічого з цих багатств не збереглося: 1918 року пан поспіхом тікає з Рихти через відомі всьому світі події, а вже після смерті господаря його нащадки розпродають усе.

Звісно, кожний із панів перебудовував на свій лад (згідно з власними уподобаннями і смаком) споруду, щось додавав, а дещо безжально руйнував, місцеве ж населення в роки революції та громадянської війни завершило знищення історичної пам’ятки.

Підходимо ближче до руїн, намагаючись уявити собі замок із двоповерховими баштами чотири метри завдовжки, котрі з’єднував міцний мур. Неподалік сучасний будинок місцевого священика, за ним – рештки замку, що нині облаштовані як господарчі будівлі. Зазирнути туди не можемо – приватна територія, та ми все ж задовольняємо свою дослідницьку цікавість тим, що рушаємо до іншого об’єкта – столітнього «діда», котрий досить гарно зберігся попри історичні буревії, що пронеслися цим краєм.

Річ у тім, що напередодні Жовтневої революції в селі мешкало два поміщики – згадуваний вище Подвисоцький і Паталас. Останній жив у будівлі 1882 року народження, а на лівому березі Жванчика – збудований ним млин. Прямуємо туди, минаючи скелю, на верхівці котрої – залишки оборонної споруди. Дивуємося міцності кам’яного мосту, спорудженого ще 1834 року, про що свідчать викарбувані на ньому цифри.

Не обходиться й без фотосесій. Молодий працівник Руслан показує нам будівлю млина. До 70-х років минулого століття тут функціонувала гідроелектростанція, частково діє вона й сьогодні. Виходимо назовні, щоб помилуватися ставком, утім, уже сильно занедбаним, а ще пару-трійку десятиліть тому тут було пречудове місце громадського відпочинку.

А тепер глянемо на «хороми» Паталаса – наразі це сільська медична амбулаторія. Місцина цікава тим, що на території за п’ятнадцять років після зведення палацу викопано підземний хід (пізніше власником помістя став Дмитро Калінін). Будівля, зрозуміло, перебудовувалася не один раз, але сходи до неї з добротного шліфованого каменю та й вікна залишилися «рідні».

Повертаючись звідти, знову проходимо повз сільське кафе, котре рихтяни охрестили «Холодні ніжки». Недаремно говориться: «Народ скаже, як зав’яже». Справа в тім, що в цьому закладі громадського харчування зазвичай справляють поминки. Та цікаво зовсім не те: за цим кафе розташувався невеличкий старенький будиночок, з порогу котрого Шевченко, ймовірно, писав пречудові пейзажі, копії яких тримаємо в руках. Приміряємося і так, і сяк, але виходить, що таки саме з цього місця можна було увічнити в рисунках ці захоплюючі краєвиди. Напружуємо уяву, свідомо не помічаючи сучасних будівель, іномарок, що пролітають по шосе, аби подумки перенестися в ті часи, коли, здіймаючи густі хмари пилу, сюди в’їжджала бричка з Тарасом Шевченком.

Рай та й годі! А для кого? Для людей. А люде?

А за кілька днів ми знову опиняємося на Поштовому шляху. Цього разу тримаючи курс південніше – на Жванець. Попереду – Колибаївка, Ходорівці, за котрими «Смачна колиба» пропонує подорожуючому люду всілякі «витребеньки на пательні». При в’їзді в Ходорівці на стовпі з назвою населеного пункту – мозаїчний портрет Тараса Григоровича Шевченка.

На луках пастухи походжають з гаджетами – ніяких тобі дідів у брилястих капелюхах – суцільна молодь, що примудряється і корівок випасати, і есемески писати. Трасою їдуть багатотонні потужні фури, найновіші моделі авто – і тим не менше, саме цією дорогою Шевченко прямував до залишків Жванецької фортеці на високому скелястому березі. От і ми спекотним днем обстежуватимемо дорогоцінні руїни. В одній із споруд помічаємо вантажні ваги, здогадуючись, що порівняно недавно тут було зерносховище. Нині ж панує безлад – гори сміття, непривабливі написи на стінах, павутиння й волога затхлість. Можна було б і подискутувати з приводу того, чи не краще й надалі утримувати тут склад, можливо, споруда б зберігалася у відносному порядку. І хоча при вході в підземелля хтось викарбував англійською «Ласкаво просимо» (щоправда, не без помилок), підозрюємо, що багатьом «знавцям» іноземної дуже не вистачає того, що називається повагою до історичної спадщини.

Вибравшись нагору, з великим задоволенням тонучи у високій ковилі, вдихаючи на повні груди аромат чабрецю та полину, милуємося глибинами древнього Дністра, де риба так і «вистрибує» з води, пам’ятаючи, що те ж саме з цієї кручі спостерігав наш Тарас…

Незабаром тим же дружним гуртом повертатимемо на північ – до села Нігин, що виникло ще 1530 року (за рукописами місцевого єпископа), знаменитого Нігинсько-Залучанськими печерами. Першою власницею поселення була Олександра Броніцька – нащадок польських магнатів і, до слова, корінням пов’язана з відомими князями Воронцовими. Ці та інші рідкісні факти відображені в експозиціях народного музею села (про багаторічну його завідувачку Неонілу Слободян неодноразово писала місцева преса, зокрема й «Край Кам’янецький» (див. №31 від 4 серпня 2017 року). І як згадка про відвідини Нігина Тарасом Шевченком чільне місце посідає тут портрет Кобзаря роботи художника-аматора.

У Вербці, куди ми прибуваємо через 150 років після приїзду туди члена Київської археографічної експедиції Тараса Шевченка, вражає своєю величністю храм. Поруч інший храм – так можна назвати тамтешню сільську бібліотеку, завідувачка котрої упродовж багатьох років збирає не тільки твори Кобзаря, а й усе, що в різні роки писалося про нього. Сюди йдуть і школярі, і дорослі, аби насолодитися особливою атмосферою книжкового затишку й друкованого слова, через котре стають ближчими і доля шанованого всім світом українця, і те, про що він мріяв…

Сніжана БОДНАР, Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах