ЛЮДСЬКИЙ БІЛЬ 80-РІЧНОЇ ДАВНИНИ…

22 червня 1941 року… Звичайний недільний день. Більш ніж 200 мільйонів громадян попередньо запланували як провести свій вихідний: сходити в гості, відзначити свій черговий день народження, з дітьми відвідати зоопарк, хтось поспішає на футбол, хтось – на побачення, а шкільна молодь – на випускні вечори.
Скоро всі вони стануть героями або жертвами війни, убитими і пораненими, солдатами і біженцями, блокадниками і в’язнями концтаборів, партизанами, військовополоненими, сиротами, інвалідами. Переможцями та ветеранами Другої світової війни. Але ніхто з них поки не знає про це…
Не знала про це і родина знаної на Поділлі педагога, відмінника народної освіти УРСР, корінної кам’янчанки Зінаїди Гервасіївни ХАРЖЕВСЬКОЇ. Навіть не уявляла, які нелюдські страждання та випробування принесе їм цей день.

Українка Зінаїда Гервасіївна Харжевська народилася 22 червня 1902 року в Кам’янці-Подільському в родині фахівця з виготовлення меблів.
Коли Зінаїді виповнилось десять років, помирає її мати – Матрона Дементіївна. У 1914 році у засвіти відійшов і батько – Гервасій Олександрович. Дванадцятирічне дівча залишається з молодшим братом Володимиром один-на-один із долею. Вижили і вистояли!
Освіту Зінаїда Гервасіївна здобувала в Кам’янець-Подільській жіночій гімназії, яку закінчила в 1919 році. Далі було навчання в педагогічному училищі, а згодом – у Київському педагогічному інституті ім. О.М.Горького.

Всю трудову педагогічну діяльність, яку розпочала в 1922 році, Харжевська З.Г. присвятила справі навчання і виховання дітей, підростаючого покоління, молоді. У цьому ж, 1922 році, Зінаїда Гервасіївна одружується з Сіліним Борисом Георгійовичем. 4 лютого 1923 року в подружжя народились дві дочки-близнючки – Лариса і Тамара.

З 1922 по 1929 роки Харжевська З.Г. працює вихователем, вчителем російської мови та літератури в школах Кам’янця-Подільського.
16 жовтня 1929 року Бориса Георгійовича Сіліна заарештували, і за рішенням судової трійки необґрунтовано засудили до десяти років позбавлення волі. У зв’язку з цим родині Харжевської (Сіліної) З.Г. в складі трьох осіб (сама Зінаїда Гервасіївна та дві малолітні доньки) було заборонено проживання в Кам’янці-Подільському, яке на той час було прикордонним містом і обласним центром. Забігаючи наперед, відзначу, що Сіліна Б.Г. за неодноразовими, наполегливими зверненнями дочки Лариси Борисівни Марковської реабілітували у 1989 році.
Беручи до уваги освіту та високий рівень педагогічного професіоналізму, управління народної освіти області направляє Харжевську З.Г. не у вигнання, а для роботи в школах Кам’янець-Подільського району. З 1929 по 1935 роки вона працює в селі Рихта, з 1935 по 1938 роки – у Китайгороді, з 1938 по 1941 роки – у Голоскові. Зінаїда Гервасіївна була вчителем російської мови та літератури, хоча нерідко виконувала і обов’язки директора цих шкіл.

21 червня 1941 року у дочок Харжевської З Г., випускниць Голосківської середньої школи Лариси і Тамари розпочався випускний вечір. Наступного дня – 22 червня, їхній матусі – Зінаїді Гервасіївні, виповнилося 39 років. Та ці яскраві моменти очорнила війна, В ніч з 21 на 22 червня 1941 року фашисти порушили кордони тодішнього СРСР. Розпочалася війна, яка принесла родині Харжевської Зінаїди Гервасіївни багато горя і життєвих випробувань.

Перші страхіття неочікуваної війни родина відчула в період невдалої евакуації. Колони біженців постійно піддавались бомбардуванню ворожими літаками. Десятки, сотні загиблих і поранених. Кров, смерть, стогін, спека, відсутність води та їжі повсякчасно викликали паніку, безвихідь та побоювання за власне життя. Цивільних осіб і відступаючих воїнів Червоної армії біля м.Бар, Вінницької області (с.Проскурівка) кліщами стиснула німецька армада, а тому родині довелося повертатися до місця проживання в с.Голосків, на Кам’янеччину. Однак повернення до рідної домівки не дало душевного спокою та доброго життя. Під страхом арешту, тортур, а, можливо, навіть і розстрілу Зінаїда Гервасіївна, виявляючи мужність і героїзм, залишаючись вірною своєму життєвому кредо щодо піклування про людей, здійснює героїчні дії, які з огляду на окупаційну ситуацію можна назвати подвигом. У липні – серпні 1941 року вона переховує важко пораненого бійця Червоної армії. Майже місяць виходжувала його. Коли той набрався сил, щиро подякував Зінаїді Гервасіївні за врятоване життя й вирушив у пошуках підрозділів Червоної армії, або інших угрупувань опору загарбнику, при цьому пообіцяв бити фашиста до останнього свого подиху за скалічені долі людей, за свою Батьківщину. На жаль, про подальшу долю бійця родині нічого не вдалося дізнатися.

Кінець вересня 1941 року. Після вечері сім’я Харжевської уже готувалася до сну. Коли почули легкий стук у двері. Відкривши їх, Зінаїда Гервасіївна побачила на порозі тремтяче, схудле юне дівча. Її сумні очі, пошарпаний, брудний одяг говорили про трагедію, яку, ймовірно, довелося пережити цьому дитяті. Не давши отямитись Зінаїді Гервасіївні, дівчинка зі слізьми на очах звернулася: «Тітонько, не женіть мене. Благаю Вас, дайте хоть крихту хліба, я вже майже три дні нічого не їла». На цю розмову до них вийшли Лариса та Тамара. Разом з мамою вони забрали дівчину до хати. Помили її, перевдягнули у своє вбрання та посадили за стіл, який мати накрила невибагливою їжею, що була на той час в оселі. Зінаїда Гервасіївна, розуміючи ситуацію цієї дитини, обдаровуючи її добрими, теплими словами, запропонувала дівчині поїсти, але обережно, невеличкими частками. Дивлячись, як дівча припало до такої-сякої страви, жінка та двоє її доньок не могли стримати сліз. Поївши зовсім мало, вона враз заснула, схиливши голову прямо на стіл.

Поклавши бідолаху спати, мати та дочки втрьох, міцно обнявшись, ще довго сиділи біля неочікуваної гості. По їх щоках текли сльози, а в голові пульсувало одне єдине нестерпне запитання: «Як бути, і що робити далі?». Відповідь з’явилась рано-вранці наступного дня, коли Зінаїда Гервасіївна прокинулась від відчуття, що поруч із нею хтось стоїть. Розплющивши очі, вона побачила біля себе на колінах нічну гостю. Враз піднявшись, Зінаїда Гервасіївна з біллю в душі спокійно підняла дівчину з колін і запитала: «Що трапилось?». З очей юної співрозмовниці потекли сльози. Тремтячим голосом вона відповіла: «Я вчора бачила, як ви через мене плакали, страждали. Я не принесу вам лиха. Прошу, дозвольте мені ще трішки побути у вас».

Стурбована таким проханням, Зінаїда Гервасіївна відвела дівчину до схованки, де раніше вона переховувала бійця Червоної армії, принесла їй поїсти. Розуміючи свою відповідальність за життя дочок, порадившись з ними, прийняли рішення. Коли надворі настала суцільна темрява, а вулиці села зовсім спорожніли, Зінаїда Гервасіївна привела дівчину знову до свого помешкання. Таємна вечеря була недовгою. Настала жагуча тиша, всі мовчали. Через якусь мить дівчина пошепки сказала: «Дорогі мої. Дякую вам за добро, тепло та їжу. Я – єврейка. Мене звуть Рита, мені 14 років. Моїх батьків і брата німці відправили до кам’янець-подільського гетто, що в Старому місті. Мені вдалось утекти. Батько порадив добратися до Оринина, там живе його тітка. Я йшла туди переважно ночами, заблукала. Ось так я й опинилась у вас».
Прожила Рита у Зінаїди Гервасіївни до середини жовтня 1941 року. Набравшись сил, вона таки наважилась знайти свою рідню в Оринині. У двадцятих числах жовтня 1941 року, попрощавшись з дочками своєї рятівниці, вирушила на пошуки своєї рідні. Вже далеко за північ Зінаїда Гервасіївна провела Риту за село та порадила, яким краще шляхом дійти до Оринина. Настав момент прощання, вони обнялись і поцілували одна одну. Міцно стискаючи руки Зінаїди Гервасіївни, Рита вклонилась їй і сказала: «Дякую Вам за все. Відтепер Ви – моя друга мама! Будьте живі та щасливі». У круговерті воєнної пори більше їм зустрітися не судилося…

Весь період окупаційної пори, з 1941 по 1944 роки, з метою порятунку дітей і молоді від одурманення фашистами, Зінаїда Гервасіївна потайки проводила заняття з сільськими дітьми із вивчення шкільної програми. Односельці були щиро їй вдячні за це.

Харжевська Зінаїда Гервасіївна не любила згадувати про воєнні роки, а тим більше, розповідати про себе. Дочки знали про це і теж не були багатослівними. І тільки старший онук – Павло Марковський, був удостоєний права почути від бабусі повний виклад розповіді про її життя під час війни. Він у своїй пам’яті карбував кожне її слово, кожен подих, боячись перервати розповідь. «Онучку, рідний мій, – звернулася бабуся, – те, про що я розповім тобі, це не тільки моя заслуга – це заслуга всіх жителів Голоскова, які були і є добрими, чесними, порядними людьми. Їх мужність і людяність не дозволили стати зрадниками своїх односельчан, своєї Батьківщини. Я щиро вдячна їм за це. Завдяки таким людям ми вистояли в цій клятій війні і допомогли врятувати життя не одному громадянину нашої держави».

Поруч з нею у цей воєнний період були її дочки Лариса та Тамара, які в усьому допомагали матері, працюючи в сільському господарстві. Не раз доводилося ховатися від ворога, аби уникнути арешту (адже були членами ВЛКСМ) або вивезення в Німеччину.

Однак 27 липня 1943 року фашисти все-таки забрали дочку Ларису і відправили її в Кам’янець-Подільську в’язницю, що знаходилася в Старому місті, де розташовувався збірний пункт для населення, яке насильно вивозили до фашистської Німеччини. Це був важкий удар для Зінаїди Гервасіївни та її другої дочки Тамари, яку односельці встигли заховати.

Зі спогадів Марковської (Сіліної) Лариси Борисівни: «31 липня 1943 року заарештованих, в тому числі й мене, повантажили в закриті залізничні товарні вагони, як худобу, і відправили зі станції Кам’янця-Подільського в Німеччину. Ніяких побутових умов. Воду та їжу, переважно окраєць ерзац-хліба на цілий день, видавали на залізничних станціях, де зупинявся поїзд. І тільки 5-го або 6-го серпня 1943 року залізничний потяг прибув до Німеччини, м. Есен-Ельстер. Мене передали «господареві» – Емілю Фільштіку з села Клейнкорга. Мені було відведено місце для сну в коридорі, біля вхідних дверей будинку, в якому жили господарі. На підлозі, застеленій шматком тканини, типу ковдри, я і спала. Воістину рабська, виснажлива праця на панів фашистської Німеччини тривала до кінця квітня 1945 року».

22 квітня 1945 року Лариса Борисівна була звільнена радянськими солдатами. З огляду на наявність у неї повної середньої освіти, її інтелект, вона була мобілізована для проходження військової служби в лавах Червоної армії. Військову службу несла в складі військової частини, що звільняла столицю Чехословаччини. Військове звання – червоноармієць. Посада – писар секретної частини. За відмінне несення військової служби, рівень підготовки і кваліфікацію Лариси Борисівни, в травні 1945 року безпосереднім командиром, який невдовзі загинув, було підготовлено документи на присвоєння їй військового звання і подання для відзначення урядовою нагородою.

В сімейному архіві Марковських до сьогодні, як дорогоцінна реліквія, зберігається маленька пожовкла фронтова фотографія, на якій зображена червоноармієць Силіна Лариса Борисівна, учасник бойових дій зі звільнення Праги, яка з 25 квітня по 10 серпня 1945 року проходила військову службу в лавах Червоної армії.

На момент демобілізації Лариса Борисівна не отримала ні військового звання, ні заслуженої урядової нагороди. А при відправці її на Батьківщину, без будь-яких пояснень заявили: «Ви – дочка «ворога народу», з липня 1941 року ви перебували на окупованій території, а з серпня 1943 року по квітень 1945 року – в Німеччині, і невідомо чим ви займалися весь цей час і кому служили. Ви підлягаєте репатріації, але з вами потрібно ще розбиратися».

І розбиралися з серпня 1945 року по вересень 1947-го в органах державної безпеки.

Не знала Зінаїда Гервасіївна про все це, не одержувала ніяких звісток про своїх рідних і близьких. Це неабияк виснажувало її серце, наповнювало душу стражданнями. Однак, будучи мужньою людиною, вона вірила у повернення живими близьких їй людей, у тому числі двох рідних братів, Євгенія та Володимира, синів своїх друзів – Івана Веретянова та Павла Марковського, які після закінчення війни стали її зятями. Вона завжди називала їх синами, а вони її – матусею.

Забігаючи наперед, слід відзначити героїчний шлях рідних Зінаїди Гервасіївни в період Великої Вітчизняної війни. Так, Харжевський Євгеній Гервасійович довгий час вважався зниклим безвісті. Довготривалими архівними пошуками вдалось віднайти правду. Рядовий 169-ї окремої роти зв’язку 179-го окремого батальйону зв’язку Харжевський Є.Г. в наступальних боях 192-ї стрілецької дивізії на Оршанському напрямку при форсуванні річки Березина проявив доблесть і мужність. Він при частих артилерійських нальотах супротивника наводив телефонну лінію, чітко і швидко усував на ній пошкодження. Тим самим забезпечував безперебійний зв’язок командування дивізії з військовими частинами та підрозділами.

За зразкове виконання завдань на фронті, боротьбу з німецькими загарбниками і проявлені при цьому доблесть і мужність рядовий Харжевський Є.Г. наказом командира 192-ї стрілецької дивізії від 10.07.1944 р №056 нагороджений урядовою нагородою – медаллю «За бойові заслуги». У серпні 1944 року йому присвоюють військове звання – єфрейтор. Останнє місце служби – 179 окремий батальйон зв’язку 192-ї стрілецької дивізії 39 армії.

31 січня 1945 року при звільненні Калінінградської області Харжевський Є.Г. був важко поранений. Помер від ран, несумісних з життям. Похований Євгеній Гервасійович з усіма військовими почестями на південній околиці Нессельбек, що в 8 кілометрах на північ від міста Кенігсберг, нині м.Калінінград (Росія).

На монументі пам’яті в Кам’янці-Подільському у парку Танкістів його ім’я увічнено як героя Великої Вітчизняної війни, корінного кам’янчанина.
Харжевський Володимир Гервасійович пішов на фронт 11 грудня 1941 року. Його бойовий шлях – це шлях справжнього офіцера-воїна, захисника Вітчизни, фронтовика-героя. Він – бойовий льотчик, командир ескадрильї, підполковник. За подвиги в боротьбі з німецькими окупантами та японськими мілітаристами, за мужність, героїзм і відвагу нагороджений орденами Червоного прапора, Вітчизняної війни I та II ступеня, Червоної Зірки, багатьма медалями.

Веретянов Іван Йосипович в Червоній армії з 12 серпня 1939 року. Кадровий військовий медик. Учасник Другої світової війни. Полковник. Дійсну військову службу проходив в 52-й гвардійській танковій бригаді 3-ї гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту. Учасник взяття Берліну. За подвиги в боротьбі з німецькими окупантами, за мужність, героїзм і відвагу нагороджений орденами Вітчизняної війни I та II ступеня, Червоної Зірки, багатьма медалями. Заслужений лікар Латвійської РСР.

Марковський Павло Павлович, учасник бойових дій під час визволення Кам’янця-Подільського в числі перших, вже 26 березня 1944 року призивається в діючу армію, а 28 квітня 1944 року, будучи на фронті, приймає військову присягу. Павло Павлович проходить військову службу в складі 141 стрілецької дивізії 1-го Українського фронту; 24-ї стрілецької залізної дивізії, 72-ї окремої гірськострілецької Червонопрапорної ордена Червоної Зірки бригади (ОГСЧОЧЗБ) 4-го Українського фронту. З 9 серпня по 30 вересня 1945 року розвідник Марковський П.П. воює у складі тієї ж 72-ї ОГСЧОЧЗБ 1-го Далекосхідного фронту. За подвиги в боротьбі з німецькими окупантами та японськими мілітаристами, за мужність, героїзм і відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки, багатьма медалями.

Після звільнення України від німецько-фашистських загарбників у школах відновлено навчальний процес. 17 квітня 1944 року Харжевську З.Г. призначено вчителем російської мови та літератури 5-10 класів Голосківської середньої школи.

З 01.08.1949 по 01.12.1958 роки Зінаїда Гервасіївна працює вчителем російської мови та літератури Баговицької середньої школи. Завдяки своїй працьовитості, глибоким теоретичним і практичним знанням методики викладання російської мови та літератури, будучи цілеспрямованим і принциповим педагогом і керівником, Зінаїда Гервасіївна зуміла досягти значних результатів у своїй справі, яку любила і якій віддала більшу частину свого життя. Загальний педагогічний стаж її склав майже 40 років. Так, за відмінне виконання Закону про загальне обов’язкове навчання дітей, за зразкову постановку навчально-виховної роботи і відмінну організацію методичної роботи в школі, за відмінне керівництво установами народної освіти області 25.01.1954 року Харжевській З.Г. присвоєно звання «Відмінник народної освіти» і вручено відповідний нагрудний знак.

Будучи інтелектуалом, інтелігентною, доброю людиною Харжевська З.Г. користувалася заслуженим авторитетом серед учнів і їхніх батьків, колег по роботі.

Зі спогадів учениці Зінаїди Гервасіївни, у 1969-1980 роках учителя української мови та літератури Кам’янець-Подільської середньої школи №13 Любові Василівни Баранецької: «До війни я навчалася в Голосківській середній школі. Згадую своїх учителів. Особливо вчительку російської мови та літератури Харжевську Зінаїду Гервасіївну. Була вона на зріст висока, струнка. Ходила завжди поважно, неспішно. Ми, всі учні школи, її дуже любили. На уроках підходила до кожного з нас, лагідно, доброзичливо вказувала на допущені граматичні помилки. Зауваження робила спокійним, ніжним голосом. На уроках літератури вчила нас, як гарно прочитати вірш чи уривок з твору, правильно ставити наголос в слові. Завдяки такому підходу Зінаїди Гервасіївни до нас, своїх учнів, я і стала вчителем-мовником, за що щиро вдячна їй.
Вона була не тільки гарним учителем, вихователем у школі, так само вона виховувала і своїх дітей. Були у неї дві дочки-близнюки Лариса і Тамара, схожі, як дві краплі води. Дівчата були дуже гарні, добрі, доброзичливі, чемні, як їхня матір.
Повсякчасно виявляючи високі людські якості, Зінаїда Гервасіївна і в період війни не полишала свою педагогічну справу, потайки займаючись із молоддю села.

З огляду на свій власний життєвий та педагогічний досвід, можу твердо сказати – Харжевська Зінаїда Гервасіївна завжди була взірцем для своїх учнів і колег.

Впевнена, що в їхній пам’яті вона по праву завжди буде Великим Учителем, Видатним Педагогом, який віддав усе своє життя справі навчання та виховання молоді України в дусі відданості своїй Батьківщині».

Анатолій БЕРНАДІН, керівник інформаційно-видавничого центру ради ветеранів міста.