ДЛЯ ГЕРОЇВ МЕЖ НЕМАЄ

Ніхто тоді достеменно не міг передбачити, чим закінчиться поєдинок команди мінного тральщика зі смертю, що причаїлася в морських глибинах.Та думки про перемогу, що невпинно наближалася, допомагали чорноморцям у щоденній небезпечній роботі.

Йшов 1944…

І досі Сафрон Назарович Чорний з гіркотоюзгадує той день, коли з 28 його товаришів живими залишилися  лише  троє. Одного понівечило, лейтенантові вибуховою хвилею відірвало руку, а Сафрон отримав важку контузію. Тільки за два тижні до нього в шпитальну палату прорвалися крізь суцільну тишу звуки. З якою радістю вигукнув хлопець тієї хвилини: «Я вас чую, лікарю!». То й посміх­нувся вдоволено: «Що ж, морячок, тепер житимеш!».

…Правду кажучи, доля не балувала звичайного ви­хватновецького хлопчака СафронаЧорного. Коли йому було два рочки, пішла в небуття мама багатодітної родини, де кожний мав трудитися й підтримувати близьких.

А як хотілося побігти на став пекучим днем, погратися з ровесниками в лісо­смугах, поганяти змотаного з ганчір’ям’яча. Тож мачуха інколи й прив’язувала непосидюче дитя, аби не тікав від корови, котра паслася поблизу. Дитинство малого точно було далеким від щасливого.

У квітні Сафрону виповнилося чотирнадцять, а в червні 41-го, коли прийшов до Кам’янця-Подільського, над ним уже літала війна. Чорні хрести на ворожих аеропланах жорстко перекреслили плани й мрії підлітка. Довелося разом із братом ховатися по ярах, щоби фашист не вивіз на примусові роботи до Німеччини.

Коли нарешті окупантів погнали (Сафрону ще не було на той час сімнадцяти), прийшла повістка з військкомату. Отож, попереду на призовника чекала служба на флоті – спочатку на півдні, пізніше перекинули на північ. За вісім років при­дивилося до Сафрона (на фото у центрі) флотське начальство й запропонувало йому продовжити ходити по морях-океанах, та йому, вважай, щоночі снилася рідна домівка. Тож не дивлячись на привабливі пропозиції, списався на берег.

Тут, на батьківщині, все було Сафрону дорогим й бажаним: пшеничне поле, техніка, за котрою так скучив, неозорі простори, на котрих почувався справ­жнім господарем.

Полюбила бравого моряка й перша красуня Марія, народилося в них трійко чудових дітей – два сини й донька. Наразі Сафрон Назарович – щасливий дідусь п’ятьох онуків і сімох правнуків.

За деякий час очолив наш герой і рільничу бригаду. А кому ж її було до­вірити, як не старшині І статті?!Працював не покладаючи рук і після виходу на пенсію, бо інакше й не уявляв свого існування. Не за нагороди, хоча їх у нього вистачає, а тому, що є представником того покоління, що проходило перевірку на міцність і вогнем, і славою, і життєвими випробовуваннями.

А нещодавно, коли на дні народження йому побажали дожити до 100 років, заявив, що хоче взяти більш високу планку, – відзначити 117-річчя, бо ж хочеться побачити, як з перемогою повернуться славні захисники Українизі сходу, і назавжди згинуть страшні хвороби, котрі нині тероризують нашу земну кулю.

Віримо, що цієї обіцянки Сафрон Назарович Чорний дотримається. Як і належить бойовому моряку.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах