ЖИТИ ПО СОВІСТІ Й З БОГОМ У СЕРЦІ

Віктору тоді було, мабуть, не більше тринадцяти. Повертаючись звідкись на велосипеді, побачив на дорозі немолоду, втомлену жіночку – засмучену, з розбитою губою і важкими клунками.

– Давайте підвезу, – запропонував. – Куди Вам?

Це вже потім, як вона прилаштувалася на багажникові, почув, що від неї несе спиртним.

– Але – розмірковує сьогодні 39-річний (сам батько п’яти дітей і навіть дідусь) Віктор ГОРНИЙ, – допомога не може бути вибірковою з тієї причини, що всі люди перед Богом рівні.

Так навчали в його родині, де зростало чотирнадцять братиків і сестричок, у котрій прийти на виручку, простягнути руку слабшому, молодшому було таким же звичним, як скажімо, випити зранку склянку чаю.

У подальшому Віктор не мучився у пошуках життєвої істини: «Щасливий з того, що батьки зуміли відкрити нам очі на сенс існування, котрий полягає у двох речах – справедливості й добрі».

Хтось із Вікторових предків передав своїм нащадкам здібності до музики. От і герой нашого нарису завжди тяжів до неї. Колись з великим ентузіазмом грав у шкільному духовому оркестрі – на трубі й валторні.

Була у Віктора мрія – стати професійним музикантом, але після закінчення дев’ятирічки вирішив йти працювати, щоби сім’ї, де ще залишалося дванадцятеро дітлахів, стало легше в матеріальному плані.

Це зовсім не означало, що він повністю занурився у заробітки, нічого не помічаючи.

Самотужки вивчився грати на баяні, так що нині й донечці, котра вчиться грі на фортепіано, може підказати дещо. А його захоплення шкіряним м’ячем теж передалося синам – форвардам, які перемагають у матчах спартакіад на теренах 12-ї школи. Не забуває й улюблену рибалку, на котрій так гарно думається й згадується, як усе починалося…

…Звісно, на будівельному майданчику довелося розпочинати, як то кажуть, з ноги – підносив цеглу, розчин. Та юнак терпляче освоював непросту будівельну справу – крок за кроком, день за днем. Утім, він ніколи не сподівався на манну небесну, розуміючи, що потрібно добре викладатися, аби досягти успіху.

Коли вже обзавівся власною сім’єю, роботи стало ще більше, та це не лякало – він звик брати на себе відповідальність. Отож, збудував дім на Цибулівці, щоб усім вистачило місця. Бувало, й за кордон на заробітки виїжджав, аби діти мали можливість навчатися, займатися спортом й мистецтвом, а влітку відпочивати на морському узбережжі.

І хоча турбот своїх вистачає, часто-густо йде туди, куди його покликали. Нужденних у наш час не так вже й мало – хворі, старенькі одинаки, інваліди. Віктора ніхто, власне, не змушує піклуватися про інших, але й без цього життя не уявляє.

Це вже як у донора: здав кров один-два рази, а далі процедура стає необхідністю, котра зовсім не обтяжує.

– А є такі, що зловживають, почувши про такого безвідмовного чоловіка?

– Так. Не без того. Та більшість насправді потребує допомоги.

– Буває, що Ви, Вікторе, сердитесь на людей?

– Можу й сердитися, але переважно на самого себе, бо ж розумію, що і я не ідеальний, і в окремих випадках міг би вчинити не так. У першу чергу потрібно з себе питати. Бо найважливіше для кожного – жити по совісті й з Богом у серці.

Своїх дітей Віктор, безумовно, за великої підтримки дружини Наталії, намагається виховувати у кращих традиціях заповідей, та нині є складнощі – народилося нове покоління, захоплене змалку електронікою, а відтак перевантажене усілякого роду інформацією. Незрілій душі важко відрізнити хороше від поганого. Тож у Віктора й Наталії своя методика:

1. Діти беруть активну участь у житті родини.
2. Уже сьогодні допомагають заробляти копійку, пізнаючи, чого вона варта.
3. Дитина має знати, що хтось зі сторонніх може потребувати їхнього співчуття.
4. Як усі діти, вони також можуть помилятися. Тож батькам перш ніж карати за негарні діяння, треба підказати, розібратися, у чому дитина схибила, щоби дитя не замкнулося у собі, бачучи лише караючу руку. Це Віктор називає «карати з любов’ю».
5. Дитина не живе у вакуумі й прекрасно усвідомлює, що в теперішньому світі є й зло, й протилежне йому. Тож головна задача – закласти в них таке простеньке та надзвичайно важливе: «Добро робити приємніше».

Ранок у родині Віктора, як у багатьох, починається зі справ звичних і, можливо, якихось нових. Серед безлічі турбот хтось обов’язково звернеться до нього за допомогою. Й він шукатиме в щільному графіку можливість відгукнутися. «Щоби не було, – жартує, – боляче за безцільно проведені роки…».

Цитата, зрозуміло, не належить йому, та він залишається вірним цьому принципу.

Не так давно хтось «вкинув» у ФБ: «Ну, здрастуй, ранок! Будемо робити тебе добрим?!». Якби кожному та й узяти цей заклик на озброєння, то в багатьох, за висловом Віктора Горного, з’явився б чудовий шанс – «дістатися неба».

Лариса МАСЛОВА.