СТАВИТИСЯ ДО ЧУЖИХ ДІТЕЙ, ЯК ДО ВЛАСНИХ

Під опікою Наталії Вікторівни ОСАДЧУК до тисячі дітей від 6 до 18 років. У кожного школярика – батьки, дідусі з бабусями. Виходить щодня зустрічається з такою кількістю кам’янчан, що людині пересічній було би трішки лячно. Бо ж не просто бачиться – бесідує, радиться, вирішує безліч нагальних питань. Отож і дивно, що директор НВК №9 уважає себе непублічною особою. Як на мене, публічніше не буває. Хоча наразі я достеменно знаю, що Наталії Вікторівні з її скромністю «зірковість» не загрожує. А, можливо, героїня нашого нарису й права: головне – справу свою робити якнайкраще, а визнання – це вже похідне.

Більше ніж чверть століття вона в освіті, десять – біля керма, і що предметно – анітрохи не втомилася. Воно й зрозуміло: професія ж улюблена. І знову ж таки – нуль випадковості. Свою невгамовну активність випускниця сільської дев’ятирічки могла реалізувати тільки в педучилищі, бо ж у тамтешніх студенток не було вільної хвилинки – пари за розкладом, музичні вправи, оволодіння живописом і хореографією. Майбутній учитель, як відомо, – і жнець, і швець, і на дуді гравець…

У вісімнадцять Наталя дещо вагалася між математикою і філологією. Остання перемогла. Втім. чисто умовно, адже на сьогодні Наталя Вікторівна Осадчук має чотири вищі освіти, що відповідає викликам сучасної доби: освіченість, універсалізм – без цього тепер «пороху» не придумати. «Навчатися все життя» – для неї не порожні слова.

І це можливо за тотальної підтримки. Її батьки (мама – бухгалтер, тато – інженер-механік) ніколи не відмовляли доньку від ой якої непростої викладацької праці, бо ж самі ж виховали в ній невсипучу цікавість до світу, наполегливість, відповідальність. Та й нині вся родина й чоловік – технар, зокрема є її незмінною підтримкою і першими помічниками.

Успішний учитель, успішний керівник закладу не «виростають несподівано» – за цим усім, упевнена Наталія Вікторівна, певні школа, досвід і гарні наставники. Їй було на кого рівнятися: це і колишній директор гімназії Василь Володимирович Юровський, якого соромно було підвести. І відома кожному містянину Наталя Сергіївна Васильянова, і кам’янецька легенда Алім Миронович Троян, збереження пам’яті про котрого Наталя Вікторівна вважає святим обов’язком, бо забуття ще жодного не прикрашало.

– Основне місце роботи ніразу не кортіло змінити? Щоб і легше, і менш відповідально…

– Така думка ніколи не відвідувала, тому й не замислювалася над цим. Ні, мене все влаштовує.

– Але ж і відпустка Ваша почасти символічна. Як з хобі? Складається?

– Намагаюся віднайти таку часинку. Дитинство, проведене на Кіцманщині (хоча родом з Поділля), визначило потяг до вишиваної краси. Та й бабусі, мама – всі були неабиякими рукодільницями. От і я донечці на весілля понавишивала рушників, сорочок…

– Ви, Наталіє Вікторівно, директор строгий?

– Радше – демократичний. Ідей повно, та з колегами обговорюю постійно. Авторитарність не сприймаю.

– Нинішнє покоління учнів не лякає своєю нестандартністю?

– Звісно, дітлахи не ті, що 10-20 років тому, але і їм необхідно дати певний максимум знань і навичок, щоби не «загубилися» в дорослому житті: знання, уміння  користуватися ними завжди були рушійною силою.

– А учитель змінився?

– На краще – так. Щодо байдужих, то вони дуже швидко покидають ці стіни, шукаючи собі роботу поза школою.

– А Ваша найзаповітніша мрія?

– Щоби світ став добрішим, бо саме від доброти, як від сонечка, розбігаються й поширюються промені гуманності, порядності, духовності, честі. Врешті-решт, елементарної чесності.

– У взаєминах з дітьми що є найважливішим?

– Взаєморозуміння. Лише за цього може відбутися діалог.

– А як, по-Вашому, це досягається?

– Простішого нічого нема – ставитися до чужих дітей, як до власних.

Лариса МАСЛОВА.