А В ДУШІ – СВЯТО

Його щойно перевели до загальної палати. Та поведінка людини, котра перенесла обширний інфаркт, здивувала навіть досвідчених лікарів.

Щодня Володимир КОСТЮК читав напам’ять тим, хто лежав поруч із ним, не просто вірші, а цілі поеми. І хтозна, що краще діяло на знесилених, блідих сердечників, – пігулки з крапельницями чи ці імпровізовані концерти? Захоплені мистецтвом високого художнього слова, лише головами хитали: «Ніколи нічого подібного не бачили в лікарняних стінах…».

Володимир Феодосійович Костюк, колишній учитель хімії з Баговиці, на моє прохання записав на декількох листочках, які поезії може прочитати без підготовки, експромтом. І це змусило мене засумніватися в тому, чи кожний філолог здатен вивчити таку силу-силенну тексту, як оцей чоловік, якому незабаром виповнюватиметься вісімдесят.

Це він тепер каже: «Моє місце – на сцені», а тоді, багато десятиліть назад, життя чого тільки не пропонувало хлопчині з багатодітної родини, що мешкала в невеличкому селі Кривин.

Батько, повернувшись з війни, пожив недовго. Тож Володя, найменшенький, увесь час міркував, як би допомогти неньці й старшим сестрам у їхній повсякденній важкій праці. Отож, порався по господарству, бігав на ферму…

Самотужки, тулячись до старших, коли ті готували уроки, вивчився читати, писати, так що до першого класу пішов, радуючи вчительку своїми успіхами. Між іншим, і школу закінчив зі срібною медаллю.

І це нічого, що носив латану-перелатану одежину, що, практично, й не уявляв тоді, яким буває справжнє взуття, – жадібно читав книжки, а найкращі поезії Шевченка, Лесі Українки, байки Глібова мимоволі закарбовувалися в світлій голівоньці.

А коли вся родина (з татового й маминого боку) в неділю сходилася до їхньої непоказної хатини і розпочинала співати, скромненьке полум’я у гасовій лампі, що висіла на гачку під стелею, миттєво гасло від потужних голосових вібрацій. Малий Володя, зачарований, й підспівувати забував. Як він пишався цими людьми, душу й почуття котрих не спотворили ні непосильна праця, ні злидні, ні повоєнна розруха, ні приниження сталінської доби. Татів дядько – Сергій Козак – був оперним співаком, до прикладу. Згодом і Володя заспіває, щоправда, в аматорських хорах. І так захопить його ця справа, що, ледь виписавшись з кардіології, з’явиться на репетиціях.

У хорі «Вечірні зорі» учасники його навипередки розповідали мені про талановитого соліста й ведучого, котрого не зупиняють ні хвороби, ні відстані. А так і буває, коли мистецтво є станом душі людини та є для неї усім: ліками, непереможною звичкою, урешті-решт, сенсом існування.

…Його однокласники одразу після останнього дзвоника жваво обговорювали, куди вступатимуть, де краще навчатися, а Володимир уже знав: залишатиметься тут, удома, бо ж дуже перейнявся тієї пори гаслом: «Молодь – на ферму!».

Дехто знизував плечима, мовляв, дивак цей Костюк, з такими оцінками – і до корів…

Десь класу після сьомого він із товаришем прочитав оголошення про те, що столичний технікум кондитерських технологій запрошує до вступу учнів. Володя загорівся: «О, це ж працюватимемо на цукерковій фабриці! От де наїмося солодощів…». Бідним хлопцям не повезло: не видали їм у сільраді папірців потрібних, тож та шоколадна мрія й пішла в небуття.

А наразі він твердо вирішив: «Хто ж полегшить неньчине життя? Попрацюю, а там і вступатиму…».

Малюком якось захотів порадувати маму. Але чим? Чув, що жінкам дарують квіти. На городі тоді рясно зацвіла квасоля – біленьким, синюватим, рожевим… Тож кинувся туди, аби вручити розкішний букет тій жінці, котра секунди не мала, щоби присісти.

Бо ж мусила і дітей підняти, й «норми» виконувати, й державі догодити, сплачуючи податки яйцями, молоком, м’ясом, фруктами (кожне деревце в саду було на обліку). Ще толком не вміючи говорити, Володя просив: «Мамо, я «метанки» хочу…». Та меню їхнє було завжди усталеним й аскетичним – бараболя з кисляком.

Отже, відчуваючи свій борг перед найріднішою людиною, Володя стає дояром. До слова, єдиним на всю область. За два роки його «кидають» на іншу, не менш важливу ділянку, – на вівчарню. Він же потихеньку готується до вступу на… філологічний факультет. І щойно став студентом-заочником, отримує запрошення до вечірньої школи сільської молоді, з мізерною зарплатнею, бо годин було обмаль, і контингентом, який складався лише з дівчат. Його переводили до другої, третьої, четвертої шкіл… У Баговиці він осів остаточно, придбавши невеличку, скромненьку хатинку, куди, як уже здогадався читач, перевіз свою маму.

– Усе це так, але як сталося, що Ви почали викладати хімію?

– Дуже банально. В одному із закладів, де я трудився, не було кому викладати хімію з біологією, а української мови, навпаки, була «пушка» годин. От я і перевівся на відповідний факультет: з хімією я ще зі школи «дружив».

– Але в душі, Володимире Феодосійовичу, Ви так і залишились «ліриком»?

– Однозначно. І є ним понині. Крім того, що люблю читати, ще й можу повправлятися у віршуванні. Це дійсно моє. А хочете почитаю щось і своє, і класику?

Із задоволенням слухаю. Більше того, вірю, що концерт може тривати не одну годину. От лише жаль читця, не хочу щоби втомлювався через мене. А ще жалкую, що ці духовні багатства сьогодні не дуже цікавлять людей, які могли би організувати аудиторію (дитячу, юнацьку) для таких самодіяльних артистів, як Володимир Костюк. А нам цього насправді вкрай не вистачає.

Та й хіба тільки про це міг би розповісти герой нашого нарису? Коли трагічно пішла у засвіти сестра Олена, всією родиною піднімали її доньку, давши їй і виховання, і освіту.

А ще був, на перший погляд, кумедний випадок. Володя сильно травмував ногу, та повинен був терміново їхати до Києва у справах. Бачить, у переході немолодий чоловік ледь-ледь тягне валізу. Шкутильгаючи, наздогнав його Володя, запропонував допомогу. Той іронічно посміхнувшись, погодився. Вантаж був дійсно непідйомним: як з’ясувалося пізніше, Володя долучився до переносу молотів, бо той чоловік був чемпіоном світу з метання молоту. І за деякий час Володя таки знову зустрівся з Михайлом Литвиненком – на «Ключовому моменті» з Наталією Сумською.

«Ми не нажили багатства матеріального, – розмірковує дружина Володі Лариса (вона теж із педагогів), – зате зуміли дати дітям вищу освіту. І, мабуть, закласти в них те, без чого батьки не можуть бути щасливими. Донька інколи заїжджає до нас. Я їй: «Тобі ж на роботу за годину». Сміється: «Ну і що? Хочу з вами привітатися вживу, не телефоном». Син – також наша гордість. Активіст. Хвилинки вільної не має. А який порядок у нас, у селі, тримає. І траву скосить, і будиночок вимурує. На всі руки, як то мовиться».

Живе щасливе подружжя – не в хоромах, з умовними зручностями, без модного нині євроремонту.

Зате квіти надворі палахкотять, на грядках дружно зеленіє, тішать онуки, а в душі – свято, яке ні в крамниці не купиш, ні по інтернету не замовиш.

Лариса МАСЛОВА.