ЗВЕРХУ ЛЮДИНІ ДАЄТЬСЯ ОДИН ПРИВІЛЕЙ – ЖИТИ ДЛЯ БЛИЖНЬОГО

– Доню, куди ж ти? Хіба не чула, що розповідають про Чорнобиль? – мама Галини розхвилювалася не на жарт. Але дівчина не здавалася: «Мені вже вісімнадцять. Як я не поїду – країна в небезпеці!».

Отож, недавня випускниця Хмельницького училища торгівлі наспіх пакувала речі, бо ж незабаром разом із подругою Людмилою Пастух, теж офіціанткою, мали вирушати в незвідані краї, де лихо чатувало на кожного сміливця.

Кінець зими 1987 року видався сніжним, а відтак, коли наші добровольці прибули до Чорнобиля, були немало здивовані дивною картиною…

У повній тиші жодна стежка не вела до будинків, а вічнозелені ялинки лякали неприроднім кольором – були геть рудими. Здавалося, що тут, у вісімнадцяти кілометрах від сумнозвісного реактора, життя взагалі завмерло. Насправді чітко налагоджений рух не давав смертельній небезпеці захоплювати нові території.

А вони, дванадцять працівників їдальні, упродовж 18 робочих годин забезпечували життєдіяльність п’яти тисяч ліквідаторів нечуваної за масштабами аварії. Зміна за зміною відвідували величезне приміщення харчоблоку, так що дівчаткам і жіночкам не можна було присісти бодай на 15-20 хвилин. «А як інакше, – розмірковує сьогодні чорнобилець І категорії Галина МИРОНОВА, – якби хтось дозволяв собі відпочивати, значить, додаткове навантаження лягало б на інших».

У шість ранку належало вже бути на робочому місці, близько 12-ї ночі вони закінчували всі справи, поспішаючи до виділеної їм оселі. На сон приблизно залишалось десь так годин чотири-п’ять.

Пізніше, коли (відпрацювавши свій термін) заселилися до київського готелю, так міцно нарешті заснули, що в обідню пору персонал забив тривогу, не розуміючи, чому досі зачинені двері кімнат.

– Вам було страшно, Галино?

– Ніскільки. І хоча шкіра на долонях полопала від багатогодинного занурення у воді (мила посуд), задоволення від того, що я теж беру участь у подоланні нечуваної тоді в світі біди, підтримувало в мені енергію, активність. Та й взагалі я ні від кого в нашому колективі не чула нарікань на труднощі, на шалений темп, у котрому ми крутилися.

– А в подальшому Ви продовжували спілкування?

– Звісно, адже всі ми швидко познайомилися, подружилися. На жаль, моя нова подруга зі Славути не прожила й року після повернення. Опромінення – річ невблаганна.

– Зачекайте, так це ж їдальня, де, здавалося, не може бути такої небезпеки…

– Як бачите, це не так. Рятувальники заходили до зали в робочих костюмах, бо ж міняли одяг у кінці зміни, а не щоразу після сніданку, обіду… Так що і там була ймовірність «нахапатися» невидимого ворога.

От я, приміром, жінка ще не така стара, а доводиться жити на гормонах, бо ж «щитовидка» не хоче самостійно функціонувати. Відлуння Чорнобиля наздоганяє нас і через десятиліття: зранку доволі довго розходжуюся, трапляються різні непорозуміння зі здоров’ям, та змушуєш себе займатися повсякденням не тому, що хтось наказує. Просто я, корінна мешканка Княжполя, люблю своє село, природу, сад, город…

– Нині не жалкуєте, що не послухалися тоді, в 87-му, мами?

– Що ви! Якби я народилася раніше, то б обов’язково була і на цілині, й на БАМі – одним словом, усюди, де потребувався ентузіазм, гаряче бажання прислужитися державі, народові. Тож поїздка до Чорнобиля була, власне, першим моїм серйозним вчинком, яким я і нині пишаюся. Так має бути, якщо ми хочемо чогось досягти.

– Нічого не забулося за 35 років?

– Звісно, ні. Пам’ятаю замучених, смертельно втомлених хлопців (й дівчат), які, повернувшись обличчям до біди, до кінця виконували свої обов’язки.

Ця сповідь Галини Миронової настільки невимушена та щира, що, не дай Боже, повторись подібна ситуація, не сумніваюсь ні на хвильку, героїня нашого нарису була би там, де не кожний ризикне опинитися. З дитинства перед нею був приклад тата з мамою – безвідмовних трударів.

Батько Галини (тракторист) пішов у засвіти ще 20 років тому, віддавши усього себе колгоспній праці. «Мама (теж вже покійна), – згадує Галина Михайлівна, – не знала спочинку. Якось, коли її прихопив жорсткий радикуліт, узяла до рук дві палиці й пішла на ферму, де на неї чекали корівки, котрих не могла не здоїти…».

Так що жодної домашньої роботи не проходило без участі Галини та її молодшого братика. Після закінчення шостого класу вона вже щоліта трудилася на току, заробляючи свою копійку. Та як було приємно, коли на першій шкільній лінійці у вересні голова колгоспу вручив їй Почесну грамоту. Здається, що непосидючість, відповідальність Галина всмоктала з молоком матері. Хоча чому «здається»? Так воно і є. А ще, окрім волі, сильного характеру, в спадок дісталося те, що цінувалося у всі часи, – милосердя і совість. Отож, завжди за першої нагоди намагається допомогти, захистити, порадити, поділитися.

Певне, це і відрізняє чорнобильців, які вижили в пеклі, а наразі, за словами Галини Миронової, «як одна родина», котрій можна довіритися в усьому, відчути за потреби будь-яку підтримку.

– Вони дійсно особливі, – стверджує пані Галина. Сама вона після повернення із зони невтомно працювала, віддаючись роботі сповна, бо звикла викладатися на всі сто.

– Це один із моїх принципів, – посміхається. – Та й не звикла по-іншому.

Скромність – це теж один з її принципів. Ніколи не дозволить собі «розмахувати посвідченням» (котре, між іншим, прирівнюється до документа учасника війни). Так, вона має пільги, право обслуговуватися позачергово, та вважає принизливим залишати позаду себе немічних, з малюками на руках…

– Винятковість – це не про мене, – пояснює, – бо зверху людині дається один привілей – жити для ближнього.

Щастя для Галини Миронової не є чимось неосяжним, не маючим меж. «Воно, – упевнена, – складається з миті: побачити вранішнє сонечко, почути пташиний спів, просапати грядку, відгукнутися на чиєсь прохання й порадіти чужій перемозі, знати, що син із сім’єю здорові. А більшого й не треба. Щодо важких часів, яким був Чорнобиль, розуміти, що і я була там, і змогла зробити свій внесок у загальну справу…».

Лариса МАСЛОВА.

На фото: Галина Миронова з подругою по Чорнобилю Наталією Басюк, котра після аварії пропрацювала ще 23 роки у цій зоні.