Чорнобилець з Кам’янеччини Анатолій АФОНІН змушений сидіти в чотирьох стінах
Анатолій АФОНІН цими днями дуже рознервувався. І для цього є усі підстави: на дворі он як весна буяє, а він не може її побачити, насолодитися запахом квітучих вишень та абрикосів, посміхнутися сонцю, привітатися із птахами, що повернулися додому з тривалої зимівлі.
– Анатолію Васильовичу, Ви – чорнобилець І категорії нині змушені сидіти в чотирьох стінах через що? Вам же усього 60…
– Уявіть собі – через «дрібничку». Пульт для інвалідного візка вийшов з ладу. Сім років тому через ускладнення, пов’язане з цукровим діабетом, ампутували ногу. Вихід ніби є: узяв милиці та й пішов на прогулянку, але все не так просто, бо після інсульту ще й паралізувало. Так що опинився бранцем отаких обставин.
– І як довго ремонтуватимуть цю важливу деталь?
– А хто може сказати, це роблять аж у Львові – на заводі, який виготовляє для нас ці «автомобілі». Представник звідтіля має об’їхати немало населених пунктів, аби встановити полагоджені механізми – нас таких, як я, досить багато.
– А хіба не простіше було б мати в кожній області фахівця, щоб пришвидшити цей процес?
– За логікою речей так. Але ж у нас на цьому чомусь економлять, та й механікам цим, як з’ясувалося, платять занадто скромно, щоб вони трималися за свою роботу.
– Здається, Ви навіть стоїте в черзі на автомобіль?
– Так, от лише ніхто не знає, коли вона підійде. Взагалі щодо пільг, вони і є, і водночас відсутні. Я хоч і отримую пенсію у п’ять з «хвостиком» тисяч гривень, та без ліків не можу обійтися, самі розумієте. Поїхати безкоштовно в санаторій маю право, а от супроводжуючому мене (у цьому випадку це моя дружина) практично нічого не оплачується (хіба що ліжко надається…).
– Анатолію Васильовичу, а якби Ви могли тоді, в березні 1987 року знати, що все буде так складатися, поїхали б до Чорнобиля?
– Гм…м… А в мене був у той час вибір? По-перше, наша команда з 30 чоловік – водіїв автопарку – через військкомат була зобов’язана виконати наказ. А потім, чого б я молодий чоловік, який, до слова, строкову проходив у ракетній частині, що дислокувалася у казахстанських степах, боявся б вирушити на ліквідацію, про котру весь світ говорив?
– А це правда, що Ви «мацали» реактор на сумнозвісній станції?
– Авжеж. Я ж возив туди людей. За зміну там паркувалося 60-70 автобусів. От і хотілося ближче все роздивитися. Небезпека та нічим не «пахла» – одне слово «невидимий ворог»…
– Так, розплата приходить пізніше… Але сьогодні, коли у Вас усе так склалося, відчуваєте підтримку?
– Переважно від побратимів, від тих, хто також «ковтнув» чорнобильського лиха. До прикладу, очільника нашої спілки Миколи Борисовича Малайдаха. Він турбується про нас, намагається посприяти вирішенню болючих питань, не забуває дат наших народжень – це приємно. Він з нами завжди. За ці десятиліття ми, чорнобильці, зріднилися, усе знаємо один про одного – інакше й бути не може.
Ви запитували, чи не розчарований у тому, що відбулося? А як можна жалкувати про те, що брав участь, причетний до порятунку всього живого? Тієї ж весни, котра знову прийшла.
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
Лічкевич Юлія
