КОЛИ ГРИМЛЯТЬ ГАРМАТИ…
Здавалося, що все одразу пішло якось не так, не за планом – це коли напередодні Дня людей з особливими потребами до Довжоцького будинку-інтернату вчергове завітав знаний у нашому регіоні народний хор «Вечірні зорі». Артисти ще тільки переодягалися, як раптом неподалік почувся спів – та не якийсь собі такий нескладний, а впевнений – у три голоси. Лунали давні українські мелодії – і так душевно, лірично, що не познайомитися із цим імпровізованим тріо могла б лише дуже байдужа людина. Тим більше, що одна з виконавиць була на візку (ампутована кінцівка), друга – незряча… Усім далеко за вісімдесят, але ці мешканки закладу, як з’ясувалося, і не відчувають віку.
Сьогодні підопічних тут побільшало з цілком зрозумілих причин (відбулося скорочення подібних установ, притулку потребували й біженці з місць, де, на жаль, тривають бойові дії або їх окупували агресори з ерефії). Серед переселених є й такі, кому не до посмішок нині, адже пережили важкі трагічні події, тікаючи від війни. От хоча б оцей молодий чоловік, котрий не пересувається самостійно, – обличчя у Максима напружене, очі – сумні…
ак, уславлений хор ветеранів імені Антона Малика, яким ось уже шістнадцять років поспіль керує Ольга Підгородецька (легенда міста і району, талановитий диригент, композитор і поетеса) у кожному своєму виступі здатен як торкнутися найсокровенніших струн душі, так і розтопити кригу в серці, додаючи зневіреним оптимізму, а втомленим від негараздів і років – позитиву.
Серед самодіяльних співаків немало вдів, людей, що пройшли непрості життєві випробування, і тих, чиї діти і онуки наразі захищають незалежність рідної держави. Тож кому, як не їм, знати, якою потужною альтернативою пігулкам, крапельницям чи сеансам психотерапії є щира пісня, дотепне словечко, гумор, без яких неможливо уявити собі справжнього українця.
А тим часом концертна програма в розпалі. І знову все йде нібито не за планом, бо спів хористів підхоплюють жінки й чоловіки, для котрих інтернат став тепер домівкою. І що там план, (урешті-решт, не про виробничу нараду йдеться), коли так захоплює це інтерактивне видовище! Коли і працівники інтернату долучаються до танцю чи виконання найулюбленіших музичних композицій! Святкове коло ширшає з кожною хвилиною – і відповідно вже можемо спостерігати приємні зміни в настрої усіх учасників зустрічі. Чую, як поруч зі мною підхоплює пісню спочатку несміливо, а далі – впевненіше жіночка з паличкою, котра досі сиділа в мовчазній зажурі. А там і згадуваний нами Максим мало не вперше посміхнувся…
Звісно, не зважаючи на скрутний час, державою й тими, хто безпосередньо опікується знедоленою категорією громадян, робиться немало добрих справ: гарні умови, якісне харчування, професійне лікування й догляд, але надважливо підтримувати не лише тіло, а й дух.
Роками директор цього закладу Галина Дмитрівна Желізник докладала немало зусиль (й продовжує це робити з ентузіазмом), створюючи не тільки матеріальний комфорт, а й дбаючи про здоровий внутрішній стан мешканців. Тож до пандемії сюди постійно навідувалися гості з культосвітніх закладів, окремі митці, волонтерські групи, школярі з вітаннями, вихованці дитсадочків… Через вірус змушені були поставити ці візити на паузу.
Та зараз, коли через важку ситуацію в Україні депресія загрожує найнезахищенішим верствам (старим, хворим, одиноким), украй важливо забезпечити стабілізацію душевного стану людини зустрічами, заходами, вчинками, котрі несуть у собі віру, надію, бажання жити всупереч несприятливим обставинам, відновивши відвідини творчих осередків, людей, які можуть ділитися цікавою інформацією, студентів і діток, які вже своєю присутністю розряджають атмосферу скутості, песимізму.
Враховуючи, що переважна більшість мешканців інтернату в свій час проходила випробування війною (в тому числі жахіттями сучасного повномасштабного вторгнення братів-асвабадітєлєй»), голодом, репресіями, труднощами післявоєнного періоду й колгоспного буття, ми перед ними насправді в боргу.
Тож робімо все можливе, щоби ці люди не почувалися самотніми й поза інтересами соціуму.
Як дружно й захоплено усім товариством завершували виступ піснею, що зараз у всіх на вустах, – «Ой, у лузі червона калина…».
До слова, десь між номерами Галина Дмитрівна запитала в Ольги Підгородецької, чи готові вони заспівати таке, щоби «аж вітер здійнявся»? На що керівник колективу відгукнулася бадьоро: «Завжди готові!».
І це видалося мені символічним, бо, без перебільшення, хор ветеранів, на який завжди чекали в найвіддаленіших куточках не тільки нашого району, котрий неодноразово ставав переможцем обласних фестивалів, дійсно готовий до продовження своєї кар’єри за будь-яких умов. І на цьому тлі дивним видається той факт, що при утворенні Кам’янець-Подільської ОТГ про колектив ніби забули, позбавивши очільницю його, між іншим, досить скромної зарплатні. Отож, не зрозуміло чому «на узбіччі» опинилися «Вечірні зорі»? Про зайве не йдеться, бо ж коли гармати гримлять – музи не мовчать. Адже історія не раз доводила, що високий дух і захисників, і народу в цілому протистояв успішно найжорстокішій і найпідступнішій навалі.
Лариса МАСЛОВА.
P.S.: Коли гості практично розійшлися, мешканці інтернату залишалися на місцях, ніби чекаючи на продовження, хоча кухарі наповнювали вже гарячим тарілки. Все правильно – обід за розкладом, але піднесений настрій від пісні – то вже десерт вищого гатунку.
Автор:
admin
