Євген Зименко зробив себе сам
Та будь-який виш України залюбки прийняв би до студентських лав Женю ЗИМЕНКА з гарними оцінками в атестаті – чемпіона м.Львів із сучасного п’ятиборства.
І тут сімнадцятирічний Євген уперся: «Що?! У Львівське вище військово-політичне не вступатиму! Що подумають про мене, дізнавшись, що навчаюся в закладі, де викладає батько?!».
Так що характер проявляється не тільки в екстремальних ситуаціях. Мабуть, батьки пораділи тоді за сина, не виказуючи цього, а хлопець, зібравши нехитрі пожитки, поїхав до Києва вступати до військового училища, щоб за декілька років з дипломом інженера з експлуатації техніки мати за велику честь командувати взводом у батальйоні, де служило тридцять (оце цифра!) Героїв Радянського Союзу. Кращої школи для молодого лейтенанта було годі й шукати!
З Білорусі його направили на… край землі – до північної частини острова Сахалін (порівняйте – на півдні його росли кипариси). Нині ми скаржимося на бездоріжжя, а там, де проходив офіцерський вишкіл Євген Павлович Зименко, дороги були взагалі відсутні. Зима, здавалося, ніколи й не закінчувалася. Заметіль тривала чотири-п’ять днів. Тож доволі часто з-під снігових заметів, котрі сягали висоти двоповерхового будинку, відкопували техніку, а відтак, і людей. Світло вимикалось майже регулярно, питну воду привозили в пожежних автомобілях. Зате червоною рибою води океанського узбережжя аж кишіли, хоч руками лови.
А за п’ять років Євгена Зименка «перекинули» до Хабаровського краю. Про нестандартний побут військовиків та їхніх близьких у тамтешніх місцях можна розповідати безкінечно, та одинадцять переїздів до нових місць призначення, пережитих родиною Зименків, скажуть самі за себе. Варто лише подивуватися терпінню офіцерських дружин, зокрема, і Євгена Павловича, та ще тому, як за такої «кочової освіти» син героя нашого нарису примудрився закінчити згодом два виші й стати просунутим програмістом.
Втім, ще в у дитинстві Євген Зименко – син офіцера-фронтовика – з родиною об’їздив десятки тисяч кілометрів. І все ж таки несприятливі умови у власній військовій кар’єрі не сформували в ньому поганих звичок, байдужості. Для когось холод, бруд, мінімум цивілізації через роки стали неприємними спогадами, але не для нашого героя. Євген Зименко саме там захопився фотозйомкою, бо ж сувору красу ніхто не відміняв. Отож, навіть на заочне навчання до Всесоюзного університету мистецтв вступив, аби вдосконалюватися у своєму хобі.
А ще Євген Павлович – книжковий гурман: на «ширпотреб» часу не витрачав, лише, як він любить казати, на «шикарне чтиво». Серед улюблених поетів – теж еліта: Ахматова, Пушкін, Єсенін.
Цікаво, що гітару високого класу йому подарував дорослий син, знаючи про батькове захоплення бардівською піснею. І дійсно, Євген Павлович може годинами насолоджуватися Висоцьким, Окуджавою, Городніцьким, Новіковим і Коханівським… Але намагається співати їх по-своєму, дати цим шедеврам власну інтерпретацію. А йому є насправді що сказати. Непроста, не вистелена килимами доля не змусила Євгена Зименка бездумно «брати під козирьок», не позбавила його незалежних поглядів, не вбила людяності. На щастя (і сьогодні він цьому щиро радіє) не навчився плазувати перед тими, хто стоїть вище, обманювати, випрошувати для себе привілеїв. Такий «фундамент» заклали в нього батьки – люди інтелігентні (батько – полковник, кандидат філософських наук, мама – освітянка), для яких духовне було найголовніше.
…Повернувшись після служби до Кам’янця-Подільського, Євген Павлович і не думав «вибивати» для себе площу, а скромно поселився в батьківській квартирі.
Доводилося сідати йому і «в крісла», та принципам порядності ніколи не зраджував. І тим пишається.
Лариса МАСЛОВА.
P.S.: У його кабінеті – новий диплом з фестивалю, де Зименка-гітариста і виконавця високо оцінило журі. «А ось про це не обов’язково писати», – зауважує.
Автор:
Лічкевич Юлія
