ДИНАСТІЯ ДОНОРІВ. ЦЕ КРУТО!
Він може врятувати життя безневинній дитині, воїну-захиснику або важкохворій людині. Взагалі бути донором – почесно. Отож, напередодні Всесвітнього дня донора крові, який відзначатимуть 14 червня, розмовляю з Ростиславом МУЗИЧИШИНИМ, який майже два десятиліття робить цю добру справу.
– Ростиславе, розкажи, будь ласка, про той перший раз, коли ти здав кров і про свої відчуття.
– Це було у далекому 2002 р. Справа в тім, що у мене батько – Почесний донор України, от і я за його прикладом вирішив теж здати кров. Відчував певний страх, та ще й медсестра невдало зафіксувала голку у вені. Тож потім зостався синець. Але нічого (сміється) все загоїлось, як на собаці.
– І на цьому не зупинився?
– Все якось саме собою склалось. Будучи студентом Хмельницького вишу, регулярно здавав кров і плазму. І мені це подобалось.
Дільничний лікар телефонував до мене і призначав дату. Так йшли роки. Це увійшло у звичку. Крім того, чесно зізнаюсь, дуже радів додатковим вихідним.
– А скільки сумарно разів ти здав кров?
– Маю 35 відміток у книзі донора про здачу плазми.
– До Почесного ще залишилося 5 кроків?
– Мабуть. Чесно кажучи, не рахував. Останніми роками ходжу на сеанси здачі плазми рідше, оскільки часто буваю за кордоном.
– Який пам’ятний момент, пов’язаний із забором крові, можеш пригадати?
– Одного разу на прохання лікаря приїхав до реанімаційного відділення Хмельницької обласної лікарні. Довелося навіть викликати таксі, адже час йшов на хвилини. Забір крові робили прямо в операційній, і все було дуже швидко. На моїх очах рятували життя людині. До слова, я не раз бував у відділеннях хірургії, травматології та реанімації.
– Це тому, що у тебе універсальна група крові?
– У мене перша позитивна.
– Яка твоя найбільша мрія?
– Мрія?! Навіть не знаю… Як і в усіх. Зараз не готовий однозначно відповісти. Але скажу, що найбільше бажаю, щоб в Україні нарешті настав мир.
Денис ГАНЧУК.
Автор:
admin
