СИЛИ НАДАЄ ВІРА В КРАЩЕ

Невимовно важкими і нестерпно болючими стали для Івана ЗАГОРОДНЬОГО дні та місяці, коли після дев’яти складних операцій лікарі винесли суворий вирок: «Зір не повернеться – незворотнє відшарування сітківки». Але коли тобі лише сорок, і ще не так давно твоя кар’єра була на піку, дуже непросто змиритися з тим, що наразі ти стаєш зовсім безпомічним і ніби й непотрібним соціуму. А відтак усе частіше відвідували чорні думки про те, що, мабуть, найкращим виходом з цієї ситуації було б накласти на себе руки. Якраз цієї миті і з’явився у його житті Афанасій Повозніков, який став його ангелом-охоронцем, адже сам втратив зір ще раніше – у тридцять три, та не склав руки, виростив дітей, допомагав іншим, себе називав щасливою людиною. Ця зустріч була для Івана Івановича Загороднього знаковою. «Терпи, – казав новий друг, – ти ж мужик!».

До слова, вони обидва були уродженцями Пилипів Хребтієвих, що на Новоушиччині, хоча шляхи їх до певного часу не перетиналися. Іван закінчив будівельний технікум, професія подобалася, так що згодом зміг за власним проектом побудувати дім у рідному селі.

Довелося й послужити, а пізніше й Рівненський інститут водного господарства закінчив. Усе ніби складалося непогано, якби не автомобільна аварія, котра зруйнувала плани чоловіка, тим більше, що на той час він залишився один. Щоправда, колишня пропонувала свою допомогу, дізнавшись про його стан. Та Іван Іванович відмовився (не хотів, щоб жаліли), вирішивши для себе починати все з нуля. Мама (доки жила) й сусіди були дуже уважними до нього, намагаючись підбадьорити, зберегти віру в те, що він зможе давати собі раду самостійно. Тож учився ходити, тобто без сторонньої підтримки. Навчався самостійно готувати, прибирати, робити собі уколи, оволодів азбукою Брайля.

На квартирну чергу Іван Іванович Загородній встав більше двадцяти років тому, та вона, здається, завмерла десь на позначці «двісті з хвостиком». Пішов передчасно у небуття його друг Афанасій. Та й у самого Івана Івановича з’явилися проблеми зі здоров’ям: часом не слухаються ноги (а чоловікові лише 64), дає про себе знати підвищений тиск (отож, мріє про апарат для вимірювання із голосовою інформацією, та поки що ніхто не поспішає з його придбанням).

А взагалі Іван Іванович не з тих, що будуть вимагати для себе щось. Звернувся до виконкому з приводу квартири – надіслали формальну відписку, мовчки «проковтнув» це. Навідався волонтер якось до нього, розпитував про нужди інваліда – чоловік заїкнувся про апарат, та поки що ні слуху, ні духу, а коштує він (це вже я уточнювала в «Медтехніці» – 1005 грн). І мріє наш Іван Іванович про те, як у власному житлі (хай би це була й крихітна кімната в гуртожитку) буде хазяйнувати, почуваючись повноцінною людиною, що насправді важливо для таких, як він.

Так, нині непрості часи: війна, розв’язана новоспеченим фюрером, вносить свої корективи в наше сьогодення, та Іван Іванович Загородній упевнений, що Україну ніхто не поставить на коліна.

І кому як не йому знати, як непросто вистояти в цьому житті, залишаючись людиною, якій, за його словами, сили надає віра в краще.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах